Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Наставало літо, і біля річки народжувалися нові образи. Тепер кам’яний хаос — це вже казкове стадо, що заходило в воду напитися, і водний потік осушує не сонце, а невідомі тварини, що розбрелися по річці і хочуть утамувати спрагу. З кожним літнім днем річка міліє і міліє, і ось уже можна, вільно перестрибуючи з каменя на камінь, перейти на інший берег, навіть не замочивши ніг.

Станіслав жодного разу не відвідав Печеру за час будівництва палацу, але у своїх ідеях із приводу всього палацово-паркового ансамблю як завжди був максималістом: дикий, первозданний пейзаж повинен був плавно, ненав’язливо переходити в парк із рукотворними, але непомітними оку ліричними відступами — англійськими ландшафтами. Гроти, водоспади, вази з квітами, сімейні куточки, де можна пошептатися, — одна вишукана композиція змінює іншу. А на самому верху — оглядовий майданчик (благо, є на що дивитися) переходить у французький парк з тополиними та липовими алеями, підстриженими зеленими огорожами, лавками в тіні плакучих верб, казковими квітниками, що майже цілий рік радують своїм різнобарв’ям. А наприкінці композиції — палац, завершальна кульмінаційна складова всього палацово-паркового ансамблю.

І ось тепер, перш ніж сісти за весільний стіл, Станіслав та Софія вирішили пройтися і поглянути, що вийшло з їхніх задумів.

А вийшло справді здорово!

— Поглянь, Стасе! — вигукнула Софія, коли вони ступили на оглядовий майданчик. — Як усе просто і водночас прекрасно! Палац, церква, парк, річка — заради цієї краси варто жити, народжувати дітей, творити…

— А ще можна хвалитися перед друзями і знайомими, — засміявся Станіслав. — А якщо серйозно, то тут, в Україні, сама природа не дозволяє бути байдужим до середовища свого проживання. А ще такі жінки, як ти, надихають нас… ні, не на подвиги, але на дуже красиві пориви.

— Ви ідеалізуєте нас, жінок, і нам це дуже приємно, хоча насправді щира турбота і ласка часом нам миліші за розкішні замки.

— Хай буде так, але нам усе одно хочеться показати вам, що кожен з нас особливий, не схожий на іншого, а значить, здатний зробити щось незвичайне. Врешті-решт майже за кожним видатним творінням роду чоловічого стоїть жінка, бо наші потреби (в силу природних лінощів) незначні.

— Переконав, — засміялася Софія.

На початку березня 1803 року до Умані прибув кур’єр зі звісткою, що незабаром проїздом з Петербурга до Одеси Потоцьких відвідає новий губернатор Одеси Арман Емманюель дю Плессі — герцог де Рішельє. Софія, на відміну від Станіслава, добре знала галантного француза. Познайомилися вони ще в таборі Потьомкіна.

— Це дуже енергійна молода людина, і схоже, провидіння почуло твої, Стасе, мрії з приводу облаштування Одеси. Герцог — саме та людина, яка переверне там усе з ніг на голову.

— У такому випадку з нетерпінням чекаю зустрічі з ним.

— Для герцога ця справа нова, тому спілкування з такою світлою головою, як ти, йому вкрай необхідне.

Граф і герцог досить швидко знайшли спільні теми для розмов. Рішельє був високого зросту, трохи сутулий. Живі чорні очі, орлиний ніс, тонкі губи, смагляве обличчя, кучеряве, трохи зачеплене сивиною волосся робили 36-річного герцога помітним у будь-якому товаристві.

— Графе, слава про ваші економічні таланти вийшла далеко за межі України та Польщі. Я вважаю за щастя повчитися у вас і вислухати ваші поради. Розраховую на нашу подальшу співпрацю і якщо не на дружбу, то на приємні відносини.

— Зізнаюся чесно, милий герцоге, ми з нетерпінням очікували вашого приїзду. Хочу побажати, щоб ваші досягнення на мирному поприщі перевершили військові подвиги, про які я чув з вуст моєї коханої дружини. Вона мені всі вуха продзижчала про ваші безстрашність, розум і енергію, — усміхаючись, відповів граф Станіслав. — Але перш ніж ми почнемо говорити про справи, прошу пообідати з нами і відвідати нашу перлину — «Софіївку».

— Графиня однозначно перебільшила, описуючи вам мої скромні таланти, але, чорт забирай, мені це дуже приємно. Що стосується парку, то не далі як учора я гостював у графа Браницького в Білій Церкві. «Олександрія» — чудовий парк, але всі сходяться на думці, що краще «Софіївки» парку в Європі не знайти.

— Граф Ксаверій — наш сусід, і його «Олександрія» теж прекрасна, але, як водиться у добрих господарів, завжди хочеться перевершити успіхи сусідів, — засміявся Потоцький. — Тому він і вважає наш парк кращим.

Під час обіду Потоцький з Рішельє невимушено розмовляли, немов були знайомі багато років. Після приємної трапези герцог, відмовившись від відпочинку, попросив показати йому парк.