Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

У день народження у Станіслава було передчуття, що має статися щось дуже приємне і несподіване. Упевненості в цьому надавали і погляди Софії — ті жіночі погляди, які говорять часом більше, ніж слова.

Після святкового обіду гостей запросили до театру. Граф Станіслав очікував почути легку музику і побачити веселенький балет. Але перші звуки увертюри змусили його налаштуватися на серйозний лад. Слідом за графом затихли і глядачі, вражені тим, що чують щось нове, незвичайне. Софія крадькома поглянула на чоловіка — він був поглинений тим, що відбувається на сцені.

Актори старалися з усіх сил. Пантомімічні, незграбні рухи творінь Прометея, які були статуями на початку вистави, перетворилися на життєрадісні пасажі й енергійно-польотні соло подяки.

З останніми звуками музики зал вибухнув громом оплесків!

— Стасе, це ще не все, — Софія загадково усміхнулася і зробила знак Анатолію.

За мить на сцені з’явився рояль. Не відпускаючи руки свого коханого, Софія підійшла до роялю, сіла за інструмент, а Станіслава посадила поруч.

— Я спеціально посадила тебе ближче, тому що цю музику потрібно слухати вдвох, відчуваючи подих одне одного. У ній я почула і кохання, і ніжність, і пристрасть, і тугу — все, що відчувають люблячі серця.

— Це було неперевершено! — вигукнув щасливий Станіслав, коли Софія закінчила виконувати сонату, яку в майбутньому назвуть Місячною.

Гостей чекав барвистий феєрверк на воді, а наші герої тихенько усамітнилися.

— Я не хочу здатися дещо дурненьким, хоча кохання робить чоловіка саме таким, — мовив Станіслав, цілуючи руки Софії. — Але сьогодні я в черговий раз переконався, що кохання існує. І чим довше ми разом, тим більше я захоплююся тобою, мила Софі. Ми обоє кинули виклик долі, і вона повернула нам усе сповна. Я не знаю, що ти знайшла в мені, але ти для мене — втілення добра, ласки, розуміння, хтивості. Звичайно, всі літа прекрасні, всі люди повинні пережити свої любовні пригоди, випробувати невідомі їм досі почуття фізичної і духовної близькості, але тільки в зрілості можна зрозуміти поезію і гармонію життя повною мірою.

Граф простягнув обидві руки до Софії, обняв її за талію, їхні губи злилися. Грекиня обвила його голову обома руками, ніби боячись, що ця прекрасна мить може закінчитися.

У цей момент вікно спальні освітилося спалахами святкового феєрверку, влаштованого Метцелем на ставку за палацом. Софія та Станіслав підійшли до вікна: ракети, злітаючи вгору, здавалося, намагалися виліпити в небесах кожна свою фантазію, спалахували на мить іскристими акварелями, а потім, падаючи в мертвенно-бліду воду озера, висвітлюючи водоспади і статуї, створюючи немислиму гру світла і тіней, швидко згасали.

— Цей феєрверк для тебе, Стасе! Сьогодні все для тебе, коханий! Ти не просто заслужив усе це. Твоя любов до мене, до дітей, до оточуючих повертається до тебе сторицею.

— Хочу шампанського! — вигукнув схвильований Станіслав.

— І я теж, — прошепотіла у відповідь Софія. — Зажди трохи, я зараз повернуся.

За кілька хвилин грекиня повернулася. У прозорій туніці, накинутій на оголене тіло, вона була чудова. Станіслав помітив, з яким закликом блищали її очі.

Потоцький, не відриваючи погляду від її стрункого стану, взяв Софію за руку і підвів до столика, де в кришталі іскрилося крижане шампанське, а поруч стояла ваза з полуницями і кульками морозива.

Зробивши кілька маленьких ковтків з фужера, Софія взяла ложечкою найбільшу ягоду, піднесла її до своїх губ, спокусливо залишивши половинку зовні. Станіслав наблизився до неї губами — і ягода стала спільною.

— Яка ти солодка, — прошепотів тремтячим голосом Станіслав…

Святкування дня народження закінчилося, але урочистості тривали.

Того ж тижня в Домініканському костелі відбулося вінчання Октавії і Яна.

Після цього Станіслав Потоцький вручив молодятам символічний ключ від їхнього нового будинку — палацу в Печері. Це був весільний подарунок. Станіслав любив робити подарунки, і Октавія стала першою його дитиною, якій він подарував палац, та ще й у день весілля. Продовжилося свято в Печері. Там уже все було готове до прийому гостей. Десятки карет (Станіслав назвав їх «пересувним цирком») вирушили з Тульчина до Печери.

Печера… Софія дуже любила їздити туди верхи. І щоразу від первісної краси цього містечка перехоплювало подих. Кілька століть тому Південний Буг продерся крізь кам’яні перешкоди, що щитом перегороджували шлях воді. І хоча річка змогла просочитися крізь скелі і прокласти собі шлях до моря, повністю перемогти в цій сутичці вона не змогла. Царство води, каменю і лісів — підсумок цієї битви. Не завершене протиборство і понині. Навесні, коли річка стає повноводною, вода стрімко несеться серед величезних кам’яних брил, утворюючи фонтани, водоспади, вири. Стикаючись із перешкодами, розлітається міріадами бризок, що виграють на сонці, народжуючи то веселки, то прозору водну завісу, або знову зливається в могутній потік. Фантастично мальовничі скелі, гроти, пороги і перекати, змінюючись деревами і кущами, що нависають над водою, непомітно переходять у вузькі коридори — каньйони. Рідкісний сміливець вирішиться пропливти серед цього хаосу каменів. І тим не менш, такі сміливці знаходилися, і Софія з острахом спостерігала, як ці відчайдухи у своїх вузьких і коротких, немов іграшкових, човнах випробовували долю.