Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Майже весь час Софія та Станіслав проводили разом: вранці — прогулянки верхи, обідали часто в оселях простих уманців, а вечорами довго блукали по парку при запалених ліхтарях.

— Мені так легко і спокійно з тобою, коханий. Спасибі, що привіз мене сюди. Щастя — усвідомлювати, що тебе палко кохають. І у відповідь мені хочеться розкрити тобі, Стасе, всю пристрасть мого кохання до тебе.

Станіслав обняв Софію за плечі.

— Так, люба моя, тільки кохання може заспокоїти наші безжальні думки про пережите. Я дуже хочу бачити тебе знову веселою, як раніше, тоді й мою душу наповнить радість. Готовий виконати будь-яке твоє бажання, аби усмішка знову з’явилася на твоєму прекрасному обличчі.

Його щирі, від чистого серця слова не могли не розчулити гарячу натуру грекині. Знову вони проводили ночі в пристрасних обіймах, гарячих поцілунках, виконували будь-які примхи, доставляючи один одному найвищу насолоду. Чарівні нічні години пролітали непомітно, так що майже не залишалося часу для сну, проте вранці ні Станіслав, ні Софія не відчували втоми.

Жоден лікар у світі не зміг би так швидко повернути до повноцінного життя убитих горем батьків, як це зробило кохання, яке не тільки не притупилося від випробувань, а навпаки, стало сильнішим.

«Софіївка» після зими почала набувати чіткіші обриси. Котлован для нижнього ставка був майже готовий. Майбутній парк манив до себе можливостями, що відкривалися для творчості. Граф Потоцький стримав слово: на допомогу Метцелю прибув садівник, німець Олива. Дещо неспокійний, він увесь час перебував у русі, в пошуку несподіваних рішень. Спілкувався не тільки з Людвігом, постійно роз’їжджав по маєтках Потоцького, розмовляв із селянами, вишукував якісь рослини, перевіряв ґрунт і весь час щось буркотів під ніс.

— Людвігу, — звернулася якось до Метцеля Софія, — дотепер мені здавалося, що значна частина життя нашої родини ще попереду. Але смерть дітей… Перше кохання Станіслава — Гертруда… Я вважаю, буде правильним, якщо в майбутньому парку знайдеться місце і для історії нашої родини.

— Я зрозумів вас, графине. Мені необхідно це обміркувати.

Через тиждень Метцель прийшов із папкою креслень. По його зосередженому обличчю Софія здогадалася, що тиждень, узятий на роздуми, інженер використав недарма.

— Графине, — урочисто почав Метцель, потім глянув у бік Потоцького, вклонився і додав, — ваша світлосте! Я спробував виконати ваше прохання, графине, і якщо те, що я зараз покажу, ви приймете, я буду дуже щасливий, бо вже давно вважаю себе членом вашої родини. Куточок пам’яті чи філософських роздумів (називайте його як хочете) я вирішив розмістити поруч з Елізіумом: тиха річка, не привертаючи нічиєї уваги, несподівано натикається на два камені, розділяючись на три частини. Три струмочка, як три сльози матері, падатимуть униз у мовчазній тузі — це пам’ять про трьох передчасно померлих дітей. Поруч буде споруджена усічена колона — символ перерваного життя. Мені навіть більше імпонує порівняння з недогорілою свічкою. Неподалік розташується композиція з трьох каменів: бездиханна дівчина, схилений над нею убитий горем юнак і подушка — причина смерті дівчини.

Метцель показав малюнок. Граф Потоцький узяв його, уважно поглянув спочатку на аркуш паперу, потім на Метцеля і мовчки обняв інженера.

— І все-таки я вважаю, що наш парк повинен залишити нащадкам не тільки пам’ять про передчасно померлих, а й повну історію родини Потоцьких. Тому вище усіченої колони пропоную висадити шість берестів як символ продовження роду Потоцьких. І хай двоє ваших синів вже пішли до іншого світу, я вірю, що мені доведеться посадити ще кілька цих чудових дерев, як тільки у вас знову народяться сини. Не забув я і дочок, графе. Дівчатка завжди були джерелом життя. Тому неподалік від грота Нарциса буде переливатиметься на сонці фонтан із семи струменів — за кількістю ваших дочок із Жозефіною. Залишилося тільки увічнити вас із Софією у цьому творінні. Алея сподіваюся, що ваше довге життя надасть не один привід залишити про вас пам’ять як серйозну, так і жартівливу.

— Людвігу, я навіть уявити не могла, що все можна вирішити так геніально просто. Спасибі вам.

Якось наприкінці літа Софія, лягаючи спати, тихенько шепнула Станіславу:

— Схоже, Метцель — наш щасливий пророк.

— У якому розумінні, дорога?

— Я вагітна і дуже хочу, щоб наш інженер висадив ще один берест.

Потоцький підхопив дружину й у захваті закружляв її.