Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Усе, тепер з подвоєною силою домагатимуся розлучення із Жозефіною. Ти знаєш, mon ange, я відчуваю деяку провину за смерть наших дітей. По суті, вони були незаконнонародженими, бо наш союз досі не узаконений. Я розумію, що не варто так думати, але, можливо, Господь не побажав прийняти їх у цьому світі. Злотницький зараз у Петербурзі і повинен використовувати всі свої дипломатичні можливості, щоб виграти нашу справу. Я сьогодні отримав від нього листа, в якому він повідомляє, що Жозефіна дуже «подружилася» із Шуазелем де Гуфьє і вже близька до позитивного вирішення питання про розлучення.

— Напевно, не зовсім щиро пролунає з моїх вуст, але я бажаю їй тільки щастя.

Через кілька днів, як завжди після сніданку, слуга приніс свіжу пошту. Крім численних журналів і газет із Парижа, Відня, Варшави, Берліна і Києва, Станіслав отримав листа від Жозефіни, а Софія — від Йозефа де Вітте.

— У Жозефіни дві проблеми, — вимовив Станіслав, відклавши листа. — Але рішення у них одне — гроші.

— Які ж проблеми?

— Наша донька Вікторія виходить заміж.

— Але це ж приємна подія!

— Загалом так, але ти ще не знаєш, за кого.

— Тепер я і коханець Жозефіни граф Шуазель де Гуфьє стаємо родичами. Сватами. Суджений Вікторії — син графа Антуан Луї Октав.

— О, як цікаво!

— Дай Бог їм щасливого і довгого спільного життя.

— А друга проблема?

— Друга проблема — син Юрій. Знову заліз у борги. Мати не говорить про причини, покриває його, але мені здається, справа пов’язана з картами. Юрій якось хвалився в листі, що йому надзвичайно щастить у картах. Але ж він тільки-но отримав звання камер-юнкера, йому світить блискуче майбутнє при дворі. Потрібно тільки трішечки постаратися… — Станіслав піднявся і нервово заходив по кімнаті.

— Що ти збираєшся робити, mon ami?

— Поки не знаю. Швидше за все допоможу, але попереджу, що це востаннє, і вимагатиму від Жозефіни і Юрія звіту про те, що трапилося.

Станіслав дуже любив свого старшого сина, Софія бачила це. Любив і переживав за нього.

— А може, служба при дворі — не його покликання? — несміливо запитала вона у графа.

— Ти думаєш, це я заслав Юрія до Петербурга? Подалі від своїх очей? Навпаки, я наполягав, щоб він залишався тут, де створені всі умови для процвітання та економічного благополуччя. До того ж, мені дуже потрібен помічник. Та й, зрештою, треба починати потихеньку передавати справи, адже старість уже не за горами, — Станіслав бешкетно поглянув на Софію.

— Судячи по моєму животу, вам, графе, можуть позаздрити не тільки чоловіки вашого віку, а й молоді люди, — засміялася грекиня.

— Це більшою мірою не моя заслуга, графине. Виною всьому ваша краса і наша духовна єдність. Але повернімося до Юрія. Я справді умовляв його залишитися в Україні, пропонував повну самостійність, більше того, він був вільний проводити будь-які експерименти на своїх землях. Адже у нього світла голова, і в ній уже народилося кілька нехай і спірних, але цікавих ідей. І все ж він вибрав Петербург. Можливо, і Жозефіна вплинула на його рішення. Але вирішальне слово, без сумніву, було за Юрієм.

— Що ж, його почасти можна зрозуміти: молодим потрібне спілкування з однолітками, їх приваблює світ, бали, вистави, концерти і найголовніше — можливість виділитися, відчути свою значимість у цьому житті.

— Не знаю, не знаю. Усе це швидко має набриднути, бо розмаїття там не так багато, а залежність від високих осіб дуже напружує і пригнічує внутрішню свободу. Що пише Йозеф?

— Схоже, проблемну нас із тобою скоро будуть однаковими, — усміхнулася Софія.

— Що таке?

— Не минуло й року, як наш молодий корнет був прийнятий на службу до кінної гвардії в Петербурзі. І от тепер йому надали звання підпоручика. Ну що ж, син з дитинства мріяв стати військовим, як і його батько. Дай Бог йому щастя!

— Я теж бажаю йому успіхів. А головне — домагатися їх своїм умінням, а не на полі брані.

— Це і моє велике бажання. Але ти ж знаєш, дорогий: Росія без війни або хоча б без конфлікту довго прожити не може.

У грудні 1797 року Софія несподівано отримала листа із Санкт-Петербурга. Несподівано — тому що відправником був Юрій Потоцький.

«Madam la Comtesse! Прошу вибачити за мою зухвалість, але обставини змусили мене взятися за перо. Насамперед хочу повідомити, що моя мати згодна дати розлучення батькові. Я теж доклав до цього певних зусиль, бо вважаю батьків вибір — одружитися на одній із найвродливіших жінок Європи — дуже вдалим. Написав слово „вдалим“ і зрозумів, що це не зовсім точний вираз. Просто я дуже радий за батька, і це ні в якому разі не бажання підлестити йому і тобі. Тепер наша родина збільшиться ще на одну людину. Це ти, мила графине. Прошу ще раз вибачити мене за таке звернення, але вважаю, що звернення на „ти“ в сім’ї доречніше, ніж на „ви“. Сподіваюся, це радісна звістка, і незабаром я зможу побачити тебе, мила графине, щасливою повною мірою. Але я був би нещирим, якби сказав, що пишу тільки для того, щоб повідомити цю радісну звістку.