Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Дякую, батьку, але я беру з собою тільки пса Чорного.

Взявши рушницю і скочивши на коня, юнак відразу попрямував, як ви здогадалися, в Сушно. Гертруда вже в нетерпінні чекала на нього. І на пропозицію графа Якуба взяти з собою на допомогу слуг Станіслав знову відповів відмовою.

Опісля півтора годин їзди закохані опинилися біля чудового лісового озера, на березі якого, як у казці, стояв мисливський будиночок. Юнак направив коня до нього.

— Розташовуйтеся, графине, — жартівливо звернувся до своєї супутниці Потоцький.

Гертруда здивовано підвела на нього очі.

— Це наш будиночок, ми частенько тут зупиняємося з батьком і його гостями під час полювання.

— Як тут чудово! — дівчина щиро захоплювалася, оглядаючи околиці.

Мисливський будиночок, як маленький палац, відбивався в сонному ставку. Сам ставок був схожий на велике лісове дзеркало без жодної зморшки-хвилі. Навколо стояла така тиша, що було чути помах крил метелика, який пролетів повз і сів на квітку. Гертруді здалося, що ще мить — і вона почує розмову цього метелика із квіткою: «Пий мій нектар, він у мене найніжніший і найсмачніший. Ти, метелику, дуже гарний, але й я нівроку. Разом ми чудова пара».

Але ж ось величезний джміль насмілився своїм дзижчанням порушити цю незвичайну тишу, і слідом за ним ледачий голос жаби змусив ожити й озеро. Дівчина перевела свій погляд на будиночок.

— Я хочу скоріше заглянути всередину. Там, напевно, давно вже нікого не було?

Станіслав вирішив не розкривати Гертруді свій сюрприз: напередодні він відправив сюди слуг, щоб ті навели порядок, завезли запаси їжі і вино.

— Увійдімо, — весело запросив він. — Може, там живе якесь лісове чудовисько, тоді ми попросимо його дати нам притулок.

— А якщо воно нападе на нас і з’їсть? — зобразила переляк Гертруда.

— Ти забула, що ми на полюванні, і в тебе вірний вартівник! Я готовий захищати тебе до останньої краплі крові.

— Милий мій захиснику, — тільки й вимовила дівчина.

Станіслав відкрив двері, і мисливці зайшли до будиночку. І знову вигук захоплення вирвався з уст Гертруди — так затишно було всередині.

— Подивимося, де ж наше чудовисько. Схоже, його немає. Але я до біса зголоднів. А де його їстівні запаси?

Із цими словами юнак спустився в підвал, і через деякий час спочатку з’явилася його голова із щасливою усмішкою на обличчі, а потім і він сам із великим кошиком у руках, наповненим усякими смачностями.

— Мабуть, чудовисько готувалося до бенкету і залишило нам усіляких страв, — повідомив він Гертруді. — Що ж, господине, сервіруй стіл. Перш ніж вирушимо на полювання, потрібно добре підкріпитися, набратися сил.

— Слухаюсь і підкорююсь, мій пане.

Але трапеза зайняла у закоханих зовсім небагато часу. Їх дужче мучили спрага фізична, яку вони втамували легким білим вином, і, звичайно, любовна…

Усе відбулося дуже швидко, можна сказати, стрімко. Станіславом опанувало страшне збудження, і любовний поєдинок був закінчений у кілька секунд. Юнак дещо розгубився. Не можна сказати, що йому не сподобалося, навпаки. Він тільки-но став чоловіком! Він так довго готувався до своєї першої любовної зустрічі, смакував її і розраховував на більш тривале задоволення.

Намагаючись приховати свою незугарність, Станіслав нишком глянув на Гертруду. Дівчина лежала, напівприкривши очі. Обличчя її осяяла усмішка.

— О, мій коханий, — прошепотіла вона.

Гертруда сіла до нього на коліна, обвивши його шию руками, і обсипала поцілунками губи, шию, очі. Щасливий Станіслав пригорнув її до себе, і вони ще довго так сиділи, тихо усміхаючись. Слова тут були зайві…

— Справді, як у казці.

— Я хотіла б, щоб ця казка не закінчувалася, щоб ми оселилися тут назавжди і прожили разом усе життя.

— Це було б здорово! А казка матиме щасливий кінець?

— Звичайно! Я не люблю інші казки, інакше це вже не казка, а бувальщина.

Увесь наступний місяць граф Станіслав був як ніколи веселий, грайливий і безтурботний. Час від часу він потай зустрічався з Гертрудою. Їхні почуття тільки зміцнювалися. У дні, коли вони не бачилися, час для обох наче зупинявся, і навпаки, коли були разом, він перетворювався на мить.

Якось повернувшись до Кристинополя із поїздки до Львова, Станіслав застав у палаці ридаючих сестер Антоніну і Людвіку.

— Що трапилося? — кинувся він.

— Матінка дуже сильно побила свою фрейліну Оксану. Здається на ній немає живого місця. Її забрали до лікарні. Ми намагалися заступитися, але тільки ще сильніше розлютили маман, — відповіла Антоніна.