Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Ви так захоплено і зі знанням справи розповідаєте, графе, що я зрозумів усю безглуздість своєї пропозиції.

— Перебуваючи в Херсоні, я сумую за своїм кам’янецьким домом, за кабінетом, за цілим світом думок та ідей, що затишно розмістилися на книжкових полицях. Крім того, коли не вирішена доля Софії, невідоме й майбутнє нашого сина, хоча ви і взяли на себе зобов’язання щодо його подальшого виховання. Остаточну долю бібліотеки вирішувати Яну, коли він досягне повноліття. Втім, якщо Софія стане вашою дружиною, не виключено, що бібліотеку я передам на зберігання до Тульчина. Так буде надійніше.

Нам невідомо, за яку суму граф Йозеф де Вітте продав нумізматичну колекцію батька графу Станіславу Потоцькому, можемо лише відзначити, що вона була чималенька.

У березні в Тульчині вже все дихало весною, і настрій у Софії був, відповідно, весняний. Графині здавалося, що в її житті ось-ось станеться щось приємне і незвичайне. Причина піднесеного стану Софії, швидше за все, полягала в черговій вагітності, але наша героїня не була ще твердо впевнена в цьому.

Станіслав та Софія багато часу проводили разом, особливо полюбляли прогулянки верхи. Вони об’їздили всі околиці Умані. Їм було добре разом, чим би вони не займалися. І наші молоді читачі, можливо, не повірять, але часом у сорок два роки (а саме стільки було Станіславу), і в тридцять шість, як Софії, життя починає набувати реальних рис щастя. Звичайно ж, той факт, що Станіслав був ще не вільний, деякою мірою затьмарював ідилію, але не міг вплинути на головне: вони були разом і ніщо не могло їх розлучити.

Незабаром було вибране місце для майбутнього парку. Місце поблизу Умані, напрочуд гарне і по-своєму унікальне, яке дозволяло фантазії художника надати цій неповторній красі закінченості, створити контрастні за емоційним впливом пейзажі, пограти зі світлом і тінню.

Якось до Станіслава та Софії примчав збуджений Людвіг Метцель і, хвилюючись, почав розкладати малюнки.

— Подивіться, яку красу я знайшов! Каньйон, річка, скелі. Тут є де розвернутися будь-якій інженерній думці.

— Де це, Людвігу?

— Це Буки на річці Гірський Тікич.

— Так, містечко досить привабливе, — задумливо мовив граф Станіслав, розглядаючи малюнки, — але далеченько. Ні, Людвігу, мені потрібно постійно перебувати в Умані чи в Тульчині. Тому зупинимося на Умані.

— До того ж, із Кам’янецьким каньйоном цей не зрівняється, та й у нас із Йозефом уже був сад у каньйоні, — підтримала Станіслава Софія.

— Я згоден, — помовчавши, відповів Метцель. — А тепер, графине, коли місце для парку вибране, потрібна легенда, потрібна ідея, від якої ми відштовхуватимемося.

— Немає нічого простішого, милий наш Людвігу. Коли я була у Версалі, милуючись незвичайним австрійським селом, побудованим для задоволення Марії Антуанетти, вирішила, що і в мене коли-небудь буде своя маленька Греція. Ось тільки як цю мрію втілити в реальність тут, в Україні?

— О, при великому бажанні немає нічого неможливого, графине, — усміхнувся Метцель.

Софія не зрозуміла причини веселощів військового інженера і перевела погляд на Станіслава, шукаючи відповіді.

— Ось бачиш, Людвігу, я мав рацію, передбачивши бажання своєї коханої, — засміявся Потоцький і поцілував Софії руку. — Це ще раз говорить, mon ange, про єдність наших думок, ідей: я теж мріяв, щоб тут виник острівець стародавньої Еллади.

— Насамперед мені потрібно продумати водні споруди та системи. Ми з графом уже майже вирішили, що за допомогою гребель створимо кілька озер. Адже тільки струмочки, джерела, фонтани, водоспади, водні каскади пожвавлюють життя парку. А якщо до цього додати спів птахів, заспокійливий шум води, повітря, наповнене ароматами трав і квітів, освітлені сонцем галявини і прохолоду тінистих алей, отримаємо завершену картину гармонії людської душі і природи. І ось навколо всього цього водного царства, точніше, центрів композицій і будуть створені куточки для відпочинку, гулянь і розваг.

— Ви так гарно й поетично розповідаєте, Людвігу, — Софія уважно поглянула на Метцеля.

— По-моєму, він закоханий, Софі, — розсміявся Потоцький. — Більше того, смію припустити, що в тебе, моя дорога.

Молодий офіцер зашарівся.

— Якщо й так, це чудово! Тільки закохана людина може створити дивовижні витвори мистецтва. Щоправда, взаємністю я вам відповісти не зможу — моє серце назавжди віддане Станіславу.

Софія притулилася до плеча Потоцького, підтверджуючи свої слова.