— Графе, — сказав Станіслав після невеликої паузи, — я завжди поважав вас за порядність і чесність, і сьогодні ще більше переконався, що не помилився. Ви маєте рацію, вимагаючи матеріального забезпечення свого спадкоємця.
— Сподіваюся, він теж обере шлях військового, і наше спільне завдання — допомогти йому в цьому. А я, на жаль, не можу в силу своєї професії приділяти йому достатньо уваги.
Переговори тривали кілька днів, і обговорювався не лише спадок молодого графа де Вітте. Адам Злотницький був навіть дещо здивований вельми доброзичливими відносинами колишнього і, як він сподівався, майбутнього чоловіків графині Софії. Полювання, політичні суперечки за вечерею — це лише частина занять наших героїв у перервах між переговорами. Станіслав і Йозеф швидше нагадували двох нерозлучних друзів, ніж суперників, і тим більше — сперечальників. Однак кожен з них із повною відповідальністю поставився до договору. Можливо, не варто було б у подробицях описувати результат, до якого прийшли Софія зі Станіславом і Йозеф, але цей документ потрапив до історії, тому коротко розповімо про нього.
Графиня Софія де Вітте поступалася на користь свого сина Яна де Вітте двома сумами — 100 тисяч і 50 тисяч польських злотих, покладених у князя Чарторийського і графа Потоцького. Переходили Яну всі права на білоруські маєтки. Графиня також передавала 350 тисяч злотих Йозефу на купівлю для свого сина маєтку Грушки у Станіслава Потоцького. Зрозуміло, що це була ініціатива самого Станіслава, адже договір укладався між Софією та Йозефом, і Станіслав не міг безпосередньо передати або переписати цей маєток.
Йозеф зобов’язався гарантувати своєму синові суму в 50 тисяч злотих, а також свої маєтки біля Кам’янця.
З огляду на невизначеність генерала щодо місцезнаходження, право на подальше виховання Яна було передано Софії і Станіславу без обмежень спілкування з Йозефом.
Коли всі формальності були виконані і в присутності свідків договір скріплений підписами, принесли шампанське.
— Не знаю як я, — узяв слово Йозеф де Вітте, — але ви, графе, і ти, Софіє, напевно потрапите до історії. І мені не хотілося б, щоб історики в майбутньому спотворили суть нашого договору, сприйняли турботу про нашого сина як примітивну операцію купівлі-продажу тебе, Софіє, між мною і графом.
— Зі свого боку, графе, — відповів йому Станіслав, — запрошую вас до Тульчина, поглянути, в яких умовах житиме Ян, і трохи відпочити.
У Тульчині, оглянувши палац, Потоцький і де Вітте затрималися в бібліотеці.
— Графе, — почав розмову граф Потоцький, — прошу вислухати мене і поставитися до моїх слів з розумінням. Я знаю, що ваш батько зібрав прекрасну колекцію монет.
Йозеф поглянув на графа Станіслава й усміхнувся. Він зрозумів по виразу обличчя Потоцького, до чого той веде. Йозеф добре пам’ятав, як починав хвилюватися його батько, теж колекціонер, коли мова заходила про поповнення колекції.
— І не тільки монет. Ще грецькі та римські нагороди, — розпалював інтерес Потоцького генерал. — Батько збирав їх усе життя.
— Прошу зрозуміти мене правильно: у мене до вас пропозиція.
— Слухаю вас.
— Я ж пристрасний нумізмат пропоную вам продати всю колекцію. А заодно і вашу бібліотеку.
— Ого! Ваш апетит, графе, зростає. Але прямота робить вам честь. Я теж не викручуватимуся і відповім одразу. Пристрасть до колекціонування, на жаль, не передається у спадок. Але душею я розумію: це чудове заняття, що вимагає фантазії, ретельності, завзяття та глибокого знання історії. Мій батько завжди був для мене прикладом, і тому я не хочу, щоб його багаторічна праця пропала марно. Сам я байдужий до нумізматики і давно подумував про передачу всієї колекції людині гідній і настільки ж захопленій колекціонуванням, як мій батько. Ви, графе, заслуговуєте цієї честі.
— Дякую за довіру.
— Що стосується бібліотеки — тут моя відповідь поки буде негативною. Чому поки що? Тут декілька причин. Головна — невизначеність положення Софії. Вона вже не моя дружина, але ще й не ваша. Більше того, невідомо, чи стане вона такою в майбутньому.
— А до чого тут Софія? — здивовано запитав Потоцький.
— Звичайно, справа зовсім не в Софії, хоча й вона поповнила нашу сімейну бібліотеку. Книги, рукописи і документи почав збирати ще мій дід, а основу колекції склав батько. Екслібриси в книгах змінювалися в міру просування його по службових сходах — від капітана до генерала. А перший екслібрис був поставлений у 1706 році. Найдавніший документ у бібліотеці датований кінцем XV століття! А гордістю батька були прижиттєво видані трактати Палладіо про архітектуру і Маролуа про фортифікацію.
Читать дальше