Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

30 жовтня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Учора я передала тобі лист через якогось пана Загурського; Підгурський запевняє мене, що цей лист незабаром до тебе дійде. Людина, яка тобі його вручить, із Тульчина; можливо, його перечитають, перш ніж віддати тобі, але мені до того байдуже: усі вже знають, що я кохаю тебе, просто обожнюю, отож ніхто не довідається з нього нічого нового — всім і так давно вже все відомо. Після того листа, якого мені привіз Челецький, я не отримала від тебе жодної вісточки, через те з великим нетерпінням чекаю на твій новий лист. Я певна, що ти мені пишеш, просто твої листи десь, мабуть, заблукали, бо я нічого від тебе не отримую. Перед тим, як запечатати лист, я відрізала Котулин кучерик і запитала, що він порадить мені з ним зробити. Він, не задумуючись, відповів, що хоче, аби я вислала його мілордові. Я поцілувала його тисячу разів за тебе й за себе. Ну хіба це не мила дитина й хіба він тебе забув? У цього малого хлоп’яти все твоє, ти не повіриш, який він у нас добрий. Ніколюшка тільки гарний і гарнішає з кожним днем, але йому це треба пробачити. Котуля завжди матиме перед ним перевагу… Хоч усі тут зі мною дуже добрі й приїжджають аж сюди, щоб мене розважити, я страшенно нудьгую без тебе. Навіть зізнаюся тобі, що волію залишатися на самоті; тоді принаймні можу досхочу думати про тебе. Adieu, мій любий elpida, діти доземно тобі вклоняються, а їхня мама просить тебе зробити таку ласку й невдовзі забрати нас до себе. Скоро вже чотири місяці, як ми з тобою розсталися; нехай би ця розлука була вже остання. Правда ж, mon bon ami, що ти теж цього бажаєш? Правда, що це є і буде вже остання наша розлука?»

2 грудня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Сьогодні вже шостий день, як поїхали діти; поки цей мій лист дійде до тебе, вони матимуть щастя опинитись в обіймах свого любого таточка. Я страшенно нудьгую без цих моїх милих котиків, але сьогодні тим більше хвалю себе, що відіслала їх до тебе. Я справді цьому дуже рада; погодься зі мною, що це моя щаслива зірка напоумила мене відправити дітей до тебе».

9 грудня 1795. Львів. Софія — Станіславу

«Справи мої йдуть цілком добре. Офіційний захисник шлюбу подав апеляцію, але я і його позбулася. Граф Дейм був учора в мене й пообіцяв закінчити мій процес 14 грудня, тож я маю надію покинути цей триклятий Львів двадцятого числа цього місяця. Лічу вже не тільки дні, а й години. Adieu, mon ami, mon espoir, mon tout. [12] До побачення, мій друже, моя надія, моє все (фр.).

Ти щасливий, що діти вже з тобою; якщо ти любиш їх так, як я, то поцілуй за мене мільйон разів Котулю і Ніколюшку та скажи їм, що це від мене. Чекаю на приїзд Чижевича, щоб довідатись, чи ти щасливо і в здоров’ї дістався з ними до Умані. Я трохи нездужала, коли Чижевич був тут, але вже цілком оговталася. Adieu, любий elpida, вибач мені за цей сумбур…»

10 грудня 1795. Чорна Кам'янка. Станіслав — Софії

«Кохана моя! Душа моя прагне писати тобі тільки приємні слова, згадувати тільки чарівні речі, але дійсність перевертає все з ніг на голову. Ще вчора я вважав, що ніщо не може завадити нашому щастю, а сьогодні… Ні, нашому з тобою коханню, нашому з тобою щастю, насправді, нічого не може завадити, бо почуття у нас справжні. І все ж…

Жозефіна таки не дає своєї згоди на розлучення…

Інколи, mon bon amie, Sophie, мені здається, що Бог на мені вирішив перевірити всі випробування, що я живий приклад того, як доля поступово, але постійно, як лавина з Везувію, накриває мене все новими й новими хвилями випробувань.

У мене було перше кохання, і його відібрали, причому відібрали дуже брутально. Утрата у двадцять років обох батьків — це діяння незрозумілої вищої істоти, яка коїть зло. Разом з утратою найближчих людей я втрачаю і своє родинне гніздечко, з дитинства омріяний край, бо на довершення до всього вищезгаданого він потрапляє під владу іноземної держави. І тут я витримав удар долі. Я створив сім’ю і щиро вірив, що всі випробування позаду, я мріяв, що в мене буде повний дім діточок, і це не стало маренням, а дійсністю. Я збудував собі і своїй родині, я вважаю, райський куточок в Тульчині, всього себе присвячував Жозефіні та дітям. Але і тут доля повернулася до мене виворотом. Інакше це назвати неможливо. Ми так і не змогли із Жозефою пізнати всіх тих почуттів, які повинні бути у двох люблячих сердець, того дурманного сп’яніння, самопожертвування заради іншого. Я розумію, що тут є і моя провина, бо не буває одного винного у сімейних розладах, та мені здається, що я робив усі кроки, всі дії для сімейного щастя.