Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

Як тільки Катерина зі своїм почтом влаштувалася на канапі, урочисто зазвучав полонез «Перемоги грім лунає», і з зимового саду вийшли двадцять чотири танцювальні пари, шикуючись у дві колони. Ліву колону очолювали принц Вюртемберзький і фрейліна імператриці Протасова, праву — князь Голіцин і графиня Брюс. Другими вийшли великі князі Олександр Павлович і Костянтин Павлович зі своїми дамами. Софія сяяла в розкішній сукні в четвертій парі разом із молодим генералом П*.

«Кавалери одягнені були в іспанський одяг, а дами в грецький. У дам як чалми, так і сукні багато вишиті золотом; пояса і намиста сяяли дорогоцінним камінням».

Цілий тиждень Софія разом з іншими парами репетирувала цей вихід. І хоча танці ставила найкраща танцювальна пара Європи — балетмейстер Пік (Le Picq) і Гертруда Россі, князь Потьомкін особисто прискіпливо перевіряв готовність, іноді навіть покрикуючи на великих князів. І ті зовсім не ображалися, а з превеликим задоволенням вивчали танцювальні па, підбадьорюючи одне одного.

Танець-хода полонез змінився грецьким танцем, а потім українським. Це було відступлення від класичних танцювальних традицій і спільною вигадкою князя та Софії. Потьомкін таким чином намагався підкреслити своє ставлення до нашої грекині і до України, яка стала для нього рідним краєм. Катерина зрозуміла це і незадоволено скривилася.

Виконуючи грецький танець, Софія просто випромінювала життєствердну енергію, вкладаючи в рухи все своє вміння, все своє натхнення.

Не встигли стихнути оплески, як на авансцену вийшов Пік і виконав соло. І хоча він був уже далеко не молодий, танець його був досконалий.

Після огляду зимового саду Потьомкін запросив усіх до театру. Здивовані гості зупинилися біля «золотого слона, обвішаного перловими бахромами, прибраного алмазами і смарагдами». Несподівано механічний слон заворушив хоботом, а «персианин, що сидів на ньому, ударив у дзвін, і це було сповіщенням театральної вистави».

Давали дві французькі комедії. Перша — «Помилковий коханець». Це був занадто відвертий натяк на Зубова, і знову Катерина все зрозуміла. Комедія «Смирнський купець» закінчувалася балетом.

Поки обрані насолоджувалися виставами (театр, звичайно ж, не міг вмістити всіх бажаючих), решта гостей стала свідками іншого, не менш цікавого дійства: більше трьохсот чоловік почали запалювати свічки в ліхтариках, свічниках, канделябрах, бра, жирандолях, торшерах, люстрах і скляних фруктах у зимовому саду. За півтори години було запалено більше ста двадцяти тисяч свічок!

А далі… Далі надамо слово очевидцеві — поетові Державіну:

«Уже настала ніч, і коли з театру поверталися до зали, провіщено було концертом розкішне видовище.

Вступили в освітлені чертоги. Що ж представилося? Сама найясніша імператриця запитує: „Невже ми там, де колись були?“ Сто тисяч лампад усередині будинку: карнизи, вікна, простінки, все всипане чистим кристалом, наповненим паленим білим благовонним воском. Грановані панікадила й ліхтарі, що висять з висоти, а з боків позолочені світильники, одні як жар горять, а інші як води переливаються і, сполучаючи промені свої у веселе урочисте сяйво, все покривали світозарністю. Який блиск! Чарівні замки Шехерезади! Чи зрівняєтеся ви з цим храмом, унизаним зірками, або краще з цілою піднебесністю, обвішаною сонцями? Безсмертні співаки храмів смаку і слави! Чому ви не бачили цієї пишноти? — Що я бачу? Тут відіграє яскравий і живий промінь, і неначе спекою африканського літа притупляються погляди. Там, неначе в похмурий день, розливається блиск тонкий і помірний: я весь у зорях. Вікна оточені зірками. Палаючі смуги зірок по висоті стін тягнуться. Рубіни, смарагди, яхонти, топази блищать. Вогненні, з живими квітами і зеленню переплетені вінці і ланцюги висять між стовпами; тінисті веселки бігають по простору; заграва крізь ліс проглядає; мистецтво скрізь наслідує природу. Але що, крім цього, було надприродного, описати важко. Високі пальми, по підбірних і рівних їхніх стеблах до самих вершин повиті наче зірками, і горять як полум’яні стовпи. Ароматні гаї обтяжені златопрозорими мандаринами, лимонами, апельсинами, зелений, червоний і жовтий виноград, що в’ється по тичинках вогнистими гронами своїми, і в тінях по чорних грядках лілеї, тюльпани, ананаси та інші плоди полум’яністю своєю невимовну строкатість і чудесність здивованому погляду представляють. Де знаходишся? Що бачиш? Чи не обманюєшся? Сам собі не віриш! — Але якщо природа, мистецтво і саме, так би мовити, чарівництво неживими і нерухомими предметами призводять тут у здивування, то яким безмовним захопленням, яким приємним заціпенінням зупиняєшся, коли раптово знаходиш під густотою деревних гілок чисті води і в них плаваючих золотих і срібних риб? Коли тут же, серед грому музики і литавр, чуєш дзвінкі солов’їні свисти?»