Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

І хоча Софії було трохи не по собі від запрошення Катерини, її підбурював інтерес: що переможе в Катерині — жіночість чи державний обов’язок?

На подив графині, цариця зустріла її дуже ласкаво. Простягнувши руку для поцілунку, Катерина мовила:

— Ви оживили наше тягуче північне життя. Тільки й розмов, що на всіх балах блиск графині де Вітте затьмарює все і всіх.

— Я побувала поки лише на одному, ваша величносте, — Софія скромно опустила очі і присіла в реверансі. — І якщо вам розповіли, що я там була в центрі уваги, то це не зовсім так. Ваша величність займає петербурзький світ значно більше.

— І що ж вони там говорять — мабуть, усякі фривольні плітки?

— Ну що ви! Я навіть не очікувала, що вас тут так люблять.

— Ви мені лестите, дорога.

— Я не так близька до вашої величності, щоб дозволити собі це.

— З ваших слів стає ясно: двір змушений розхвалювати мене, розраховуючи на мої щедроти. Як вам Петербург?

— Якщо чесно, мені бракує сонячного світла та яскравих фарб, притаманних півдню.

— Ваша щирість робить вам честь. А з нестачею сонця я можу вам допомогти, голубонько, — засміялася Катерина.

Вона зробила знак, і слуга приніс тацю з невеликою коробочкою.

— Хай ці алмазні сережки і підвіски виблискують, як ваше південне сонце.

— Спасибі, ваша величносте, право, я не заслуговую такої уваги з вашого боку.

— Ну що ви, дорога, серед небагатьох привілеїв государів у мене є право обдаровувати. І це не останній подарунок сьогодні. Як доповідав мені князь, ви так чи інакше були присутні при взятті усіх фортець в Україні? Чи не так, князю?

— О так, ваша величносте. Графиня часто виїжджала під стіни фортець, де не всі мої офіцери мали сміливість з’явитися. А що вона написала сераскиру Хотина, напевно, назавжди залишиться загадкою історії.

— От і добре. У нас, жінок, завжди повинні бути свої маленькі таємниці, — підтримала Софію Катерина II. — І що ж князь? Віддячив він вам за сміливість?

— Звичайно, ваша величносте. Григорій Олександрович був дуже щедрий і подарував мені землі в Криму.

— О вже цей Григорій Олександрович! — вигукнула, усміхаючись, цариця. — Подарував недоглянуті землі і ще, напевно, зажадав їх якнайшвидшого освоєння.

— Ну що ви, ваша величносте, там дивовижна природа, лікувальне повітря, тепле море…

— Так, але будь-яку віддачу отримати якщо й можливо, то лише вклавши багато грошей і поту.

— Головне, що це — чудове місце для відпочинку.

— Ну та Бог із ним, — відповіла Катерина. — Я хочу подарувати вам землі прибутковіші прямо зараз. Що ти там підібрав, Платошо?

Катерина поглянула на Зубова, який сьогодні був настільки тихий, що це здивувало навіть його подругу по опочивальні.

— Це маєтки в Білорусії, ваша величносте, тільки я забув назви. Але завтра ж підготую всі папери на право володіння.

Після аудієнції Софія зітхнула з полегшенням.

«І все-таки, — подумала вона, — такий теплий прийом був тому, що Катерина впевнена у швидкоплинності нашого роману з князем, а може, їй ще не все доповіли. З другого боку, вона і не може відкрито що-небудь вдіяти».

Не встигла публіка оговтатися від однієї сенсації, як з’явилася нова — приїзд до Петербурга чоловіка Софії генерала Йозефа де Вітте. Незважаючи на прибуття генерала, князь Потьомкін продовжував з’являтися на всіх світських заходах із Софією. Імператорський двір був заінтригований.

Для грекині приїзд чоловіка теж виявився повною несподіванкою. Але після зустрічі з ним усе стало на свої місця: Йозеф повідомив, що приїхав сюди у службових справах (потрібно було затвердити фінансування Херсонської фортеці).

— Сподіваюся, ти пам’ятаєш, — додав Йозеф, — що нашому синові в цьому році виповнюється десять, і вже настав час задуматися про його кар’єру. Вважаю, він повинен стати військовим — продовжити нашу сімейну традицію. Потрібно приписати його до одного з полків (краще до конної гвардії), а також вирішити питання його подальшого навчання по військовій частині.

— Пропоную питання навчання обговорити пізніше. Може, відправимо його на кілька років до Європи?

— Гаразд Софіє. У тебе, я бачу, проблем немає. Тільки й розмов навколо, що про тебе і Потьомкіна. Дивись, не потрап у якусь халепу на потіху всьому двору або, ще гірше, під помсту однієї з фавориток.

— А ти переживатимеш? — Софія зазирнула йому в очі.

— Звичайно, — зітхнув Йозеф. — Не забувай, що ти носиш моє прізвище.

— Не хвилюйся, я не менш твого дорожу своїм ім’ям. Інша справа, що моя особа як завжди викликає заздрість у пліткарів.