Array Сборник - Історія України очима письменників

У рік, сонце котрого народилося після нападу Русі на ромейське царство, в обох родах одночасно досягли шлюбного віку багато вродливих дівчат. Серед десятків справжніх красунь було й кілька таких, про яких казали, що ними не знехтував би ані халіф у Багдаді, ані верховний каган в Ітилі. Про ромейського імператора мова не йшла лише тому, що той, як було відомо, бажав не жінок, а кремезних чоловіків.

Такого навального пришестя вроди не пам'ятали навіть столітні відьми. Хлопці й зрілі мужі погано спали від сподівань, але могитичів турбувало інше. Давня мудрість, приступна навіть смердам, нагадувала: найвродливіші дівчата визрівають не для своїх, а для нахабних зайд та завойовників. А ще у це річне коло якраз збігало сім заповіданих років від часу пророцтва, почутого могитичем Лобасом, що став тепер Волхом, у Пековому капищі.

Пророцтво це вважали небуденним хоча б тому, що після завіту з Пеком ніхто вже не зміг знайти ані того капища, ані лісової гори, на якій воно стояло. Сам Волх і влітку, і зимової доби, коли (подейкують знаючі люди) магія святих дерев згасає, марно шукав у чар-лісі гору з кам'яним богом і землянкою-божницею. Місце не давалося людям, Пек також не озивався у свіжих капищах і не посилав знаків. Кожного року йому приносили обумовлені жертви й кожного року ординська біда оминала плем'я. Плата за мирне життя не здавалась надмірною. Віддавали кого не шкода. Невибагливий божок приймав негарних – і навіть рудих та в рясному ластовинні – юних куниць й не бридився тими молодими туричами, котрим явно бракувало клепки.

У сутінках щедрого на сонце та дощі літа, коли під городищами тривали обжинки, князь Чоломир запросив Волха до стольної світлиці. Той, кого за молодих років звали Лобасом, прийшов до княжого порога у хламиді з нашитими срібними сваргами, спираючись на патерицю із золотою головою яструба на верхівці. Княжі наложниці зустріли жерця з покорою, вимили йому ноги й під руки провели до того віддаленого покою, де Чоломир зазвичай радився зі старійшинами та ближніми речниками.

Князь відпустив охоронців та челядь. Він залишив для бесіди з Волхом тільки двох: свого старшого сина Томирада та найстаршого речника Горана. Четверо владників розсілися на широких зручних лавах, укритих розкішним ведмежим хутром. Підлога була присипана пахучими травами. Від міцного трав'яного духу лоскотало у носі. Для кожного челядники заздалегідь приготували по срібній братині, а золоту візантійську чашу помістили на різьблений поставець перед княжим столом. Між лавами стояв бочонок з хмільним медом, настояним на м'яті, хріні та личинках смарагдових жуків. Наливати, як наймолодший у зібранні, узявся Томирад. Він зачерпнув своїм келехом з бочонка і щедро відміряв темного напою князю та мудрецям.

Старші Білого Племені відпили меду, обмінялися схвальними поглядами, і князь мовив:

– Боги досі нас милували, але бачу я межу їхній милості і знамення непрояснені.

– Правду кажеш, княже, – неквапно кивнув Волх. Його щойно вимиті п'яти всотували тепло ведмежого хутра. Він насолоджувався цим відчуттям та терпким полум'ям у горлі.

Горан також кивнув, змітаючи бородою медв'яні краплі з нашийної гривні – золотої ознаки речника. Йому минуло вісімдесят, він був з роду Тура й, на відміну від більшості старих воїв, знав гірку ціну тих щасливих обставин, що забезпечують майстрам битв довге життя. Горан міг би сказати більше й точніше за князя, а також згадати доречні й повчальні приклади з минулих часів. Але на цьому зібранні він був єдиним туричем. Можливо, лише завдяки тому, що він турич, його й покликали сюди. Тому він тільки кивнув, намагаючись, щоб у його киванні було не менше гідності та статечної загадковості, аніж у киванні старшого жерця.

– Могитич Пустень, – вів далі Чоломир, – казав мені на вершині літа, що у древлянського князя була донька незвичайної вроди і могитичі древлян отримали слово від свого Даждь-бога, що врода та не випадкова і не блага. Що в нутрі князівни оселилася тінь Богомола.

– Так, – підтвердив Волх. – Чув про таке. Пожертвували тою дівою мужі древлянські.

– Воля богів сувора, – князь уважно дивився на жерця, намагаючись зрозуміти, що означає глибока тризуба зморшка, що раптово з'явилася над тим місцем, де у Волха зрослися брови.

Жрець кинув погляд у бік келеха, де златоковаль зобразив птаха з людською головою. «Сірін», – назвав він подумки ім'я птаха. Пророчим Сірінам вклонялися роди, що жили на півночі, на берегах великого озера. За молодих літ він мав звідти наложницю. Добру, лагідну, синьооку. Співала йому пісні своїх родичів – тужливі, наче придавлені низьким північним небом. Померла озерна жінка при перших родах.