Array Сборник - Історія України очима письменників

Могитич Лобас побачив священний кордон, обігнувши вкритий ялівцем та бадильною поростю пагорб. Над переніссям ніби щось захололо. Під шкірою, а може й глибше. І буденний зір відізвався: на сонячну полудневу днину набігла сиза тінь. Лобас зістрибнув з воза на праву ногу, склав пальці сваргою, пошепки згадав небодержця Хорса, налигачем зупинив волів.

Широка звіриняча – а може й мисливська – тропа тут різко сходила на прогин у траві, зникала під голим і грізним, наче занесеним для ударів, гілляччям.

Границя чар-лісу. Межа предвічної пущі.

– Кіпок-позірок, цур на сухе врок… – замурмотів могитич ухильне закляття і ступив під хмару високої комашні, що зависла між деревами. Хмара відповіла гудінням і наче піднеслася до пишних крон. Сиза мара відстрибнула в лісові надра.

– Дякую тобі, Хорсе, – Лобас зрозумів нагле піднесення комашні, як ясний дозвіл зайти під покров святих дерев, що бачили світанок богів.

Він рушив спочатку навмання, а потім надибав ручай і почав рахувати кроки. На другій сотні повернув за сонцем і подерся крутосхилом, устеленим панциром багаторічної мертвої глиці. Святі дерева тут стояли немов колони в молитовних печерах – рівні, мовчазні, вкриті синіми наростами і блискучим слизом. Темрява спочатку густішала, а потім крізь листя знову пробилися сонячні промені.

Не збрехав начальний жрець-могитич Волх, що відрядив Лобаса до пралісу. На лисому тім’ї лісової гори стояло капище. Таке давнє й занедбане, що кам’яного бога й не видно було за густим рослинним плетінням. Воно їжачилося колючками та широким дірявим листям. Ця порость Лобасові не була знайома. Так само, як і листоподібні комахи, що ворушили вусиками серед колючок. Він обігнув напівгнилу огорожу з козячими черепами на вістрях жердин і рушив до стовпа. Але Вищі не допустили його до кам’яного бога – послали знак. Під підошвою тихо хруснуло. Могитич подивився під ноги і побачив, що кам’яного бога оточує коло дрібних почорнілих кісток. Досвідчене Лобасове око зауважило, що серед них є й людські.

Він обережно, з охоронними примовками, вийшов із кістяного кола, обійшов кам’яного бога з півдня і помітив крихітну божницю. Такої він ще не бачив. Закаляна птахами, збита з грубих почорнілих колод землянка. Коник на її даху підносився над жертовним током ледь на два лікті. З пащі коника стирчали жовті людські зуби. До підземної різьбленої двері вели не сім, як у східних та північних божницях, а лише п’ять сходинок.

– Їжачі боги! – прошепотів Лобас. – П’ять кроковок! Це ж Пекова божниця, най мені цур…

Лобас зрозумів. Волх не попередив його навмисно. Якби могитич дізнався, що треба йти по завіт до божниці зло дійного і насмішкуватого Пека, відмовився б. Такі завіти надто дорого коштують. Проте Лобас не озлився на Волха. Тепер, коли їхній рід прийшов на чужі землі, рідні боги ображено закрилися у своїх Силах. Розірвали вікові завіти з родами-невдахами. Забрали з ріллі і випасів свою благодать. Мовчать і хворіють, зранені втечею дітей своїх з отчого шматка світу.

Тут, на вологому заході Хорсових земель, води і камені живили Сили інших богів. Треба було знайти того з них, який би знав їхній рід й, водночас, був би сильним і владним у західних землях. Наразі найближчим з таких виявився Пек-Блудень. Неприємний, небажаний і шкідливий співрозмовник для кожного з двічі народжених могитичів Білого Племені. А що робити? Без сильного заступника роди не виживуть. Є питання, без відповіді на які родичі не матимуть ані спокою, ані впевненості у пробуванні на нових землях. А божок не відповідатиме й не допомагатиме без завіту з ним і жертв, тим завітом зумовлених.

Тяжко зітхнувши і тричі примовивши, Лобас зійшов до входу в божницю, прочинив двері. На них він побачив різьблені зображення оленів і плетене коло. Але того, що давні жерці накреслили в колі, могитич не зміг розібрати. Риси і черки вхідного закляття стерлися від часу, або ж (і таким припущенням не вартувало нехтувати) були кимось стерті навмисно. Лобас прошепотів принагідне звертання до Пека, назвавши його – уперше за все своє жрецьке життя – батьком роду. Й тільки після цього переступив через поріг.

Усередині тхнуло гниллю. Пеків камінь на вівтарі був таким, яким йому й належало бути: чорним, довгастим, гладеньким, подібним до зведеного для дії джерела чоловічої сили. Хтось залишив біля каменя підношення – ніж із красивою кістяною ручкою, срібну монету давнього ромейського карбу, засохлу руку з пальцями, розчепіреними і прикрашеними перснями.