Валентин Чемерис - Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

– Пан Хмельницький вже протоптав до мене стежку, – гмикнув насмішкувато король. – І взагалі… Взагалі, у мене немає часу займатися сварками шляхтичів. – Хто з вас правий, а хто ні – сам чорт не розбере.

– Але ж Чаплинський спустошив мій хутір, забив на смерть мого сина і викрав мою дружину.

– А Чаплинського послухаєш, – його величність ледве стримався, щоб не позіхнути, – так Олена пішла за нього добровільно. І добровільно стала з ним під вінець. Га? По своїй волі твоя Олена пішла з паном Чаплинським під вінець… – Передихнув. – А коли це так, то… то… І взагалі, – витріщився на Хмельницького. – Ти козак, пане Хмельницький? Га? Питаю: ти козак?

Богдан кивнув, іще не розуміючи, куди хилить його величність.

– A коли ти козак, то в тебе є шабля. Яку я тобі, до речі, й дарував.

І повторив із притиском:

– ЯКЩО ПАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ КОЗАК, ТО В НЬОГО МАЄ БУТИ ШАБЛЯ!..

І сотнику Хмельницькому нічого не залишалося робити, як підтвердити: так, він козак і в нього є шабля!..

Нічого не домігшись у Варшаві ні в Сенаті, ні в короля, Богдан Хмельницький ще трохи потикався сюди-туди і, зрозумівши, що всюди глуха стіна (поляки карати поляка Чаплинського ніколи не будуть, за принципом, що ворон ворону ока не виклює), так ось, збагнувши це, Богдан повернувся додому, ще гаразд не відаючи, що йому далі чинити-робити. Прощати Чаплинському викрадення Олени він не збирався і за згадки про кривдника клекотів праведним гнівом. «Щось придумаю… щось придумаю, – шепотів у гніві превеликому, – Чаплинському відомщу і Олену, золотце своє, поверну».

Ось тільки як далі боротися з Чаплинським – у клятого шляхтича була чимала військова сила і влада, – ще не знав, але певний був: Чаплинському набіг на Суботів, розорення хутора і викрадення Олени (клятий шляхтич іще й коня його викрав! добре, що Ганна встигла його повернути) не подарує.

І тут сталося непередбачене. На під’їзді до хутора його вже чекали найманці Чаплинського на чолі з осавулом Романом Пештою.

– Богдан Хмельницький?

– Ну, я Богдан, котрий Хмельницький, – ще нічого не підозрюючи, відповів сотник. – А ви хто такі?

– Про це ти незабаром дізнаєшся.

Наперед виїхав осавул Роман Пешта.

– Богдан, котрий Хмельницький, – почав він урочисто. – Ти звинувачуєшся у зраді, тож я маю наказ тебе арештувати.

– У зраді? У якій… з-раді, – на мить аж отетерів сотник, але йому не дали отямитись, вмить скрутили руки, кинули на якийсь візок, запряжений двома кіньми, реєстровці його оточили з усіх боків і помчали…

Куди?

Отямився Богдан Хмельницький у підземеллі якогось замку – вогкому і напівтемному. На мокру кам’яну підлогу кинули оберемок сіна.

– Сиди! – і важкі металеві двері зі скреготом зачинилися.

– Я буду… буду скаржитись, – кричав сотник. – Це самоуправство Чаплинського, і воно так йому не минеться!

Але розумів, у яку небезпечну ситуацію він потрапив. Тюрма… Глибоке підземелля замку, що пильно охоронявся. Вийти звідси непросто, закони і право тут не діють, у цій в’язниці його без суду і слідства можуть прикінчити. І ніхто й знати не буде, де подівся сотник Богдан Хмельницький. Та ніхто й уваги на його зникнення не зверне – пропав чоловік, то й пропав. Нині людині пропасти запросто – всюди беззаконня, свавілля і влада не закону, а сильного. В Україні свавільничає шляхта. Треба якось рятуватися. Та як?

Але життя йому врятувала вона, підступна Олена, яка зрадила його з його ж кривдником, шляхтичем Чаплинським. Хоч як дивно, але дізнавшись, що Богдан Хмельницький у підземеллі замку свого нового чоловіка, шляхтянка раптом заступилася – щось людське в ній ще лишилося, – за свого колишнього коханця, чиїй жінці вона допомагала вести господарство. І – що було, те було, – крутила з Богданом. Вона й умовила Чаплинського відпустити Хмельницького.

Про це Богдан Хмельницький так згадуватиме:

«Чаплинський тяжко мене знеславив, збезчестив чотириденним триманням у тюрмі між ув’язненими злодіями, і якби не Чаплинська, добродійна і милосердна до людей, які гинуть – тут він улестив пані Олені, хоча нічого не перебільшив: вона й справді визволила його з тюрми, де він сидів разом зі злодіями аж цілі чотири дні, – якби вона не допомогла мені у тій тюремній неволі своїми просьбами, не минувати б мені помсти жорстокого тирана, її чоловіка».

Він її ще любив і любив ніжно, хоч вона вже була жоною іншого, його кривдника і тирана, і носила законно його прізвище, Чаплинська.