Петро Лущик - Поміж двох орлів

– На це – так. В усякому разі, можна звернутися з проханням до гетьмана. Гадаю, він ще не забув, що походить з руського роду. Принаймні саме цим я пояснюю його рішення сприяти розбудові монастиря в Крехові.

Тарас повертався додому і був спантеличений розмовою зі старим ченцем. Йому, звичайно, дуже хотілося вирватися з-під влади Мошка, але залишати заради цього матір і натягнути на себе до кінця життя чернечу рясу хлопець ще не був готовий.

Серед усіх ярмарків, котрі відбувалися у Жовкві, саме весняний був найбільшим і більш бажаним. Мало того, що він відбувався після Великодня, коли люди дозволяли собі не лише скоромне, він був першим після піврічної перерви. Ярмарок у травні припадав на день святого Станіслава – покровителя ясновельможного гетьмана, тому був особливо урочистим. Цього дня усі торговці, котрі знали про нього, де б вони не були, старалися прибути до Жовкви, бо знали, що у місто збереться чимало народу.

Розуміючи, що вибирати буде з чого, адже про ярмарок знали люди не лише з Жовкви та навколишніх сіл, але й із далеких країв, потенційні покупці, у свою чергу, сподівалися зекономити на покупках. Минулого ярмарку, на святого Мартина, свій крам виставив кушнір з Белза. Його товар був значно кращий від місцевого, тож жовківські майстри залишилися у програші.

Якщо торговці сподівалися продати дорожче, а покупці купити дешевше, то місцеві злодії потирали руки від майбутнього улову: роззяв на таких збіговиськах завжди вистачало.

Не бажав залишатися без прибутку і місцевий уряд. У такі дні вже впродовж декількох останніх років податок на дозвіл торгувати зростав, що приносило відчутний прибуток у міську казну.

Тобто у місті і навколишніх селах всі з нетерпінням чекали восьмого травня.

Сопошинці мали на ярмарковій площі, яка розкинулась якраз навпроти головних воріт замку, своє відведене місце. Це місце, рівно ж як і право торгувати, сопошинцям надав колишній власник Винників, і ніхто не те що намагався відтіснити їх із «хлібного» місця, але навіть не помишляв цього.

Звичайно, своїм скромним, в основному, рибним крамом вони поступалися іншим, багатшим селам, а приїжджим купцям – і поготів, але це був стабільний, хоч і невеликий набуток.

Тарас із матір’ю прибули у Жовкву ще вдосвіта, але вже з самого ранку площа була заповнена народом. Розклавши на дерев’яних столах запечену вночі рибу, від якої поширювалися неймовірно смачні пахощі (мати не стала пекти рибу звечора, як більшість односельців, а зробила це вночі, щоб була свіжою, до того ж заправляла її своїми «таємними» спеціями), Тарас трохи відійшов убік. Справжній базар розпочнеться десь за годину, хлопцеві залишається годинка на відпочинок. Він усю ніч допомагав матері пекти рибу, отож дуже хотілося спати. Побачивши, що син ледве тримається на ногах, Марія дозволила йому прилягти. Тарас примостився біля воза зі свіжою травою, що його привіз сусід Зосим, і майже одразу ж заснув.

Здавалося, щойно стулив повіки, а вже його термосить старий Зосим.

– Ану вставай, сонько! Ай-ай, хіба це торговець! Ще трохи, і мати весь крам попродає.

Тарас миттю схопився. Дійсно, базар вирував у повну силу. За той час, поки він, Тарас, куняв, вже дехто встиг і спродатися, і щось купити. Тарас підійшов до матері. Вона вже встигла продати дві рибини і стояла задоволена. День обіцяв принести якусь копійчину у хату.

– Відпочив?

Тарас кивнув і під сміх односельців струсив рукою стебла трави з голови.

– Я не торговець, – відказав Тарас.

Дійсно, хлопець не надавався до торгівлі. Мати, бувало, побачить, як незграбно торгує син, і відправить до іншої роботи. А Тарас і не проти. Йому миліше ловити рибу, навіть допомагати її приготувати, але аж ніяк не торгувати.

– Іди, сину, роздивися там. Може, щось приглянеш собі, – сказала мати.

Останнє було сказане так, для годиться, адже що можна приглядати, якщо у тебе у кишені немає навіть шельняга, [3]  Шельонг, солідус, шеляг – найдрібніша монета Польщі. а якби б і був, однаково віддав би матері. Їй краще знати, що купити в першу чергу, хоч, якщо чесно, купити потрібно все.

Але у цьому є навіть свій позитив. Не маючи ні шеляга, не варто боятися, що його обчистить якийсь злодюжка, що, наче мухи, злетілися звідусюди на жовківський базар.

А базар вирував. Тарас походжав поміж рядів з різноманітним крамом і ковтав слинку. Не лише їжа приваблювала хлопця, хоч і не кожен день йому доводилося їсти м’ясо чи молочне. Тараса більше цікавили вироби місцевих цехів: шевців, кушнірів чи ткачів. Були тут і свої шапкарі, поясники і римарі. Але все це забулося одразу, як тільки хлопець опинився перед виробами з недалекого Глинська. Тарас двічі бував у цьому селі, коли з матір’ю ходив до монастиря, і завжди захоплювався гончарами, що, здавалося, робили з глини неймовірне. Ось і сьогодні на землі розставлені глечики, миски, якийсь чудернацький посуд, про призначення якого Тарас не мав ніякого уявлення. Але навіть не це привернуло увагу хлопця. Працюючи на будівництві костьолу, Тарас дізнався від тамтешнього мешканця, що її милість пані Реґіна захотіла, аби у замку печі були з глинського зеленого кахля.