Дмитро Воронський - Козак Байда, або Хортицька Січ

– Он повзе кримське стерво… В нашу землю за новими рабами… – пролунав схвильований голос. – Як же мені кортить відправити бусурманів у пекло!

Дмитро скосив погляд, під’їхав Андрій Скалозуб, його очі палали люттю.

– То що, князю? Задамо їм перцю?

Вишневецькому дуже кортіло відповісти схвально, однак він пересилив себе.

– Андрію, дотримуємося плану. Як тільки вони підійдуть ближче – дамо по них залп, щоб роздратувати, а тоді поїдемо в долину, де й вирубаємо їх упень…

Чорна хмара наближалася. Вже стало добре видно татарських верхівців, що спокійно їхали, почуваючись безпечно на своїй території. Отож, як грім серед ясного неба, для них пролунали постріли. З десяток ординців упали з коней. З низьких пагорбів, люто волаючи, виїхали козаки.

– Гей, татари! Хто хоче першим поцілувати козацьку сраку – стрибайте за нами!

Розлючений чамбул навскач понісся за ними, вже святкуючи перемогу над нечисленним загоном. Козаки прямували долиною до озера. Ординці з гиканням не відставали від них. За першими стрілами залунали постріли самопалів. На чамбул накотилися нові козацькі загони.

– Стій! Уперед на орду! – громовим голосом закричав Вишневецький. Розвернувши коня, він пішов у атаку, його маневр повторила вся сотня. Бусурмани, одночасно атаковані з усіх боків, були зім’яті й розбиті за лічені хвилини. Шабля князя лютувала серед ворогів, вражаючи їх, мов блискавка. Дмитро збився з ліку, рубаючи ординців. Поряд із ним сікли татар Скалозуб та Матяш.

Перемога була повна. Лише кільком десяткам ворогів удалося вислизнути крізь козацькі лави та втекти на південь. За ними була вислана погоня. Через годину вона повернулася до табору. Татар на прудконогих конях догнати не вдалося. Проте влучним пострілом був убитий ватажок чамбулу, а серед його речей був знайдений пергамент з печаткою Османської імперії.

Турецький сувій узяв до рук Претвич. Пробігши очима рядки, староста з гнівом зім’яв його.

– Як добре, що ми розгромили цю наволоч! – сказав Бернард.

– Що там написано? – нетерпляче спитав молодий князь.

– Тут сказано, що якийсь паша Хусейн прибув до Очакова з трьома галерами. Він наказує татарам доставити йому сотню хлопчаків віком від восьми до тринадцяти років, щоби зробити з них яничарів.

– Щось я не второпаю, – насупив брови Дмитро. – Як це – зробити з них яничарів? Хіба яничарське військо набирають не з турків?

– Ти помиляєшся, князю. Яничари – це не турки, – Претвич сплюнув на землю. – Турецькі іроди творять жахливий злочин. Це у стократ гірше за торгівлю людьми. Уяви собі: вони захоплюють у полон малих хлопців і виховують їх так, щоб вони забули свою рідну землю, свою мову. Коротше, навертають їх у магометанську віру і роблять з них кровожерливих воїнів-яничарів, готових убити власну матір.

– Господи! – вражено мовив Вишневецький. – Але ж це наймерзенніша підлість, яку лише можна уявити! Кляті турки отаким робом створюють зрадників з нашого люду… Я помщуся їм за це! Присягаюся Святою Трійцею!

Князь нервово вийняв з піхов шаблю, тоді знову вклав її назад. Барський староста закликав отамана Якима Біловуса. Старий козак з’явився через деякий час разом зі Скалозубом. Його сорочка була заплямована вражою кров’ю.

– Браго, неси сюди медовуху! – вигукнув Бернард. – Треба відсвяткувати з хоробрими козаками перемогу над татарвою.

Ротмістр, з’явившись на погук, поставив на колоду важкий глек із напоєм і почав розставляти склянки з товстого зеленого скла. Очі його збуджено блищали.

– Вибачай, старосто, я в поході пити мед не буду, – поважно промовив Біловус. – Та й вам не раджу: підхмелений козак – легка здобич для нехристів.

Андрій, що вже простяг був руку до чарки, після слів отамана поставив її назад, з сумом подивився на глек і зітхнув.

– Я також не буду пити, – сказав Дмитро. – Вип’ємо тоді, коли візьмемо Очаків.

– Ну, а ми з Петром пригубимо по півчарки, – відказав Бернард.

Тишу перервав Вишневецький.

– Отамане Біловусе, розкажіть-но нам, як ви з Дашкевичем Очаків брали?

Старий козарлюга заплющив очі і провів долонею по сивому чубу.

– Давно те було – років із двадцять п’ять тому… Але я добре пам’ятаю гетьмана Дашкевича. То був славний воїн, він зібрав під своїми корогвами чотири тисячі козаків. Усіх поділив на сотні. – Якимові очі палали внутрішнім вогнем. – Я тоді був сотником у цьому війську, ми добре бусурманам давали жару…

– А куди ж поділося таке велике козацьке військо? – перебив розповідь князь.