Олена Литовченко - Фатальна помилка

Князь знехотя підвівся з ліжка, повільно перетнув кімнату, простягнув руку до калитки, що лежала на невеличкому столику… Однак мішечок виявився порожнім. Андрій не вірив своїм очам: там не було жодної монетки! Зникли також і заставні, і перстень із яскравим смарагдом — а йому ж так хотілося глянути на чудовий камінь тепер, у яскравому сонячному промінні!..

«Хто б міг усе це взяти?!» — губився у здогадах Андрій. А може, ніхто й не брав?! Раптом усе вигране вчора він забув у корчмі?! Чи загубив по дорозі додому?! А може, ота мертва старчиха-циганка відібрала?..

Трохи подумавши, він вирішив, що варто поїхати назад до корчми і з’ясувати, куди ж подівся вчорашній чесний виграш.

Немирич поскакав полем, потім через гай. Але коли виїхав на пагорок, то поблизу дороги ніякої корчми не знайшов. Вона пропала, немовби розчинилася! Немовби й не було її…

«Що за чортівня?! Невже заблукав?» — подумав Андрій. Він підвівся на стременах, ще раз озирнувся довкола й помітив удалечині невеличке селище. Вирішив заїхати туди й розпитати про корчму тамтешніх жителів.

Селище складалося всього з декількох будинків. Маленька дерев’яна церквиця, приосадкувата й низенька, була розташована в центрі селища. Князь вирішив зайти в церкву, майже порожню в цю годину дня. Опинившись там, відчув себе набагато спокійніше — зовсім як у далекому дитинстві… Навіть важко зітхнув при цих згадках.

Зненацька бозна звідки виринув старенький священик і запитав співчутливо:

— Що привело тебе сюди, чадо Боже?

— Я хочу висповідатися, отче, — відповів Андрій.

— Покайся у своїх гріхах, чадо, покайся, — сонним голосом пробурмотів батюшка, прихильно кивнув і приготувався слухати.

— Це буде не зовсім звичайна сповідь, — попередив Андрій. — Навіть не знаю, із чого розпочати… Можливо, ти, отче, не повіриш мені. Те, про що я розповім, звучить дуже незвичайно й дивно…

І Немирич повідав про вчорашню картярську гру у корчмі, про повернення додому, про зустріч із старчихою-циганкою на цвинтарі, про її жахливі слова і криваві видіння… Загалом, про все, що сталося. Андрій говорив, священик між тим слухав уважно, лише зрідка перепитуючи. По мірі того, як проходила ця дивна сповідь, князь відчував полегшення. От нарешті хоч хтось зацікавився його нещасною долею! Намагався вислухати й зрозуміти…

— Неприємна зустріч! — важко зітхнув священик. — Неприємна, але не така вже і страшна. Звісно, коли людина бачить смерть, це не завжди означає смерть самої людини. Ти, чадо, можеш докорінно змінити своє життя — і тоді вмре колишнє твоє життя, розгульне й розпусне! Помре в людині старе, народиться нове, а людина житиме. Ти досі жив неправедно, багато ворогів нажив, багато з тобою сталося такого, чого тепер соромишся. Твоє серце вимагає змін, інакше тебе поглине безодня нерозуміння. Отже, все, що сталося з тобою, — це просто попередження тобі вище.

— Мені потрібно змінити життя? — несміливо поцікавився князь.

— Ні, чадо Андрію, тобі треба в усіх подробицях згадати, яким ти жив, а також добряче подумати про те, яким став унаслідок такого життя.

— А звідки ти, отче, знаєш моє ім’я? — здивувався князь.

— Та хто ж у наших краях не знає князя Немирича!.. Був ти славетною людиною, а став нікчемою, п’яницею і картярем. Але, княже, мабуть що любить тебе Господь, якщо такі знаки шле. Йди ж собі з Богом, чадо, знайди дружину вірну, добру та й живи собі, як усі люди — чесно і праведно. Дітей, онуків рости, давай їм мудрі настанови. Піклуйся про благо людей… І станеш тоді щасливим.

Андрій кивнув і повільно побрів геть. Високі двері церкви з рипінням зачинилися за його спиною. Подальше Немирич пам’ятав доволі непевно. Він об’їздив усю околицю, але так ніде і не знайшов ні клятої корчми, ані старого цвинтаря — нічого із учорашнього, геть анічогісінько!!!

Коли під’їжджав до маєтку, сонце вже повільно підповзало до обрію, чорні тіні від будинку, дерев і кущів ставали дедалі довшими… Він зупинив коня просто посеред дороги і, не спішуючись почав чекати вечора. Коли останній сонячний промінь розсипався у повітрі червоно-золотавим вогнем, Андрій посміхнувся і легенько смикнув вуздечку.

До будинку під’їхав уже в сутінках. Ніхто із служників не зустрічав свого пана, але Немирич навіть зрадів цій обставині. Похитуючись від утоми, він пройшов прямо в спальню й повалився на ліжко, не роздягаючись. Треба було б чогось поїсти: востаннє він перекусив ще вдень, відправляючись на пошуки загадково зниклого виграшу і корчми. Поїв того, що під руку потрапило, бо після проведеного в сідлі дня по-звірячому зголоднів.