Олена Литовченко: Фатальна помилка

— Ну що ж, шановне панство, мені додому час! — звернувся князь до присутніх. Картярі з полегшенням зітхнули, але корчмар розчаровано мовив:

— Та що ж це таке?! Та ви ж, княже, і не погуляли як слід! Може, все ж таки залишилися б, га?..

— Ні-ні, на мене чекають! — гордовито мовив князь, згрібаючи виграш у калитку.

— Але як же ви, княже, додому дістанетеся? Ви ж на ногах ледве стоїте, на коня вам не сісти, — гугнявив своє корчмар.

— Відчепись, я на возі за князем приїхав, — прогарчав Стефан.

— Лячно зараз їхати! Неспокійно! — вигукнув хтось.

— Та хто ж це нас зачепить?! — гримнув Андрій. — Усі в околиці знають, як я шаблюкою володію, та й Стефан не з лякливих.

— Шаблею тільки живих налякати можна. А от як з мертвими бути?..

— А при чому тут мертві? — сторожко запитав Стефан, якому ця п’яна розмова дуже не сподобалася.

— А при тому, що найкоротший шлях до оселі пана Немирича лежить через цвинтар, — втрутився корчмар. — Ти сюди через поле й гайок їхав, наскільки я знаю. А можна і через цвинтар, зате прямо…

— Там ніякої дороги немає, — заперечив Стефан.

– Є дорога! Широка, проте небезпечна! Мало хто наважується їхати там і вдень, але ще не знаходилося такого сміливця, який наважився б уночі там проїхати. Подейкують, нечиста сила там живе, — підтвердив старий козак, що тихо сидів у найтемнішому куточку корчми.

Старий розсохлий віз повільно рухався по курній дорозі. Князь сидів за спиною Стефана, який правив кіньми, і налитими очима дивився на корчму, що поступово танула в темряві.

— А знаєш, пане Андрію, — заговорив козак, — дороги ж нині справді небезпечні. Скрізь розбійничають лихі люди. Може, все-таки варто залишитися в корчмі й перечекати до ранку?

— А як же похресничок мій Андрійко? — поцікавився Немирич.

— Оксана Андрійчика, мабуть, давно вже приспала, — мовив Стефан і додав: — Щось і мені боязко стало, княже. А може, треба було в корчмі до ранку посидіти?..

— Дурниця! А от я нічого не боюся, — кинув Андрій, вдивляючись у темряву. — Ні демонів, ні чортів… ані розбійників. Ти мені, Стефане, сам же всю гру зірвав, а тепер нити починаєш: боязко йому, бачте… Ні вже, їдьмо додому.

– І смерті теж не боїшся? — криво посміхнувся козак.

– І її теж.

— Та ну!.. Не криви душею, пане Андрію, всі люди чогось та бояться.

— Як на сповіді тобі кажу — не боюся!!! От хочеш, зійду з воза й сам-один пройду через цвинтар?! Сам, без тебе!..

— А не злякаєшся?

— Ні, — відповів Андрій, задерикувато трусонувши головою. При цьому його довга чуприна розтріпалася й упала на очі. Князь огледівся, розреготався й запитав зухвало: — Ну, то як?!

Стефан пригальмував воза, потім повернувся до Андрія й мовив:

— Княже, ти ж знаєш, я тебе нізащо не покину! І як би не було мені лячно, однаково з тобою залишуся. То де тут дорога ця цвинтарна?

— Здається, має бути о-о-он там, — махнув князь у пітьму.

Вони їхали недовго й незабаром звернули з головної дороги. Немирич й озирнутися не встиг, як ліворуч і праворуч замаячили хрести…

Тиша навкруги стояла, як-то кажуть, цвинтарна, але раптом її порушив якийсь дивний звук: тихі шерехкі кроки… хоча на дорозі нікого не було! Андрій завмер і здійняв угору відстовбурчений палець, потім мовив:

— Чуєш, Стефане? Кроки… От знову!.. Хтось іде за нами слідом.

— Тобі здалося, — мовив козак. — Немає тут нікого. Та й звідки б узятися нормальним людям уночі на цвинтарі?..

Але князь виявився правим. Минуло ще кілька хвилин, і поруч із візком виросла темна фігура. Тепер уже й Стефан ясно бачив, що то худа обірвана баба, яка з’явилася невідомо звідки, перетнула їм шлях. Її темний силует спочатку здався товаришам величезним, оскільки відкидав гігантську тінь. Баба була вдягнена у довгу темну сукню, її обличчя наполовину приховувала велика брудна хустина, кінці якої звисали до самої землі. Баба витягнула кощаву руку долонею вперед. Немов підкорюючись цьому знаку, кінь зненацька зупинився, як укопаний.

— Хто це?.. — сиплим шепітком запитав Андрій.

— Звідки ж мені знати?.. Якась старчиха, — зашепотів у відповідь Стефан, а потім голосно спитав у баби:

— Чого тобі треба, мандрівнице? Хочеш, щоб ми відвезли тебе в найближче село? Що ж, тоді сідай.

Баба мовчала.

Князь почав сердитися, втрачати терпець, зрештою звернувся до Стефана:

— Давай-но рушай, ця стара не знає, чого їй треба.

І тут баба заговорила:

— Андрію… Не поспішай їхати… Дай-но подивлюся на тебе.