Наталена Королева - Предок

Найближче до труни — перше коло сторожі достойно й пильно тримає свою варту: не «охорону» бо творить, а віддає «останню пошану» володареві, В найдальшому ж колі, — що замикає ввесь табор, — сидять біля ватер. Нудяться…

Якої ж бо «небезпеки» сподіватись мертвому королеві серед спокійної країни власного королівства?

Але… ніяково грати в кості так близько від володаря… хоч і мертвого! І манить солодка мрія наймленого вояка-швайцарця: — Ех! Аквіти [19] Аквіта це скорочення з aqua vitae — тобто: оковита, горілка б кухличок!.. Від цього безнастанного скигління, і вдень і вночі, аж думки ковтунами, як куделя!

— А в тебе ж їх — думок тобто, — так багато? — глузливо кидає кондот’єр-ґенуезець.

— Ау, hombre [20] Ay, hombre! — біжний, еспанський вираз здивування, жалю, суму — взагалі, майже в усіх пригодах та випадках життя. Дослівно: «Гей, чоловіче!» . На докуку вистачить.

— Хоч би хтось розповів щось! — плює з досадою вбік старий вояк.

— Правду кажуть тутешні люди: як нема дівчат, ні вина, то найліпша річ — казка!

Привабливе слово «казка» — відгук маврської спадщини, — притягає ближче до ватри людей. Та й не сама ж нудьга притягає ближче до ватри: від Сієрри тягне холодом «як із відчиненого льоху».

— Говори ти, Пельо, el artillero!

— Але! Що я?.. Он, Санчо Кривий, той бував у бувальцях!.. Най він…

— Тривай! Он, іде старий Херонімо! Той, братця, стільки знає, що хоч єпископом Севільським його настанови!.. Вуйку!..

— Єпископом? Хіба ж він тобі пан-отець, священик?!

— А ти ж, потятко, звідки, що не знаєш, як у Севіллі був за єпископа чабан?

— Тю-тю на тебе! Та не бреши такого!

— Ой, не бреши! Карамба [21] Вирази: caramba, hombre, caspito, chapiro — властиво не означають нічого конкретного. Але, що в Еспанії було (аж до недавна ще!) законом заборонено і карали за те в’язницею — кожне зайве згадування чорта, а також уживати в біжній мові наймення Божого, то люди вживали в усіх випадках ці, нічого не означаючі вигуки. Цікаво, що згадка про вигук «чапіро!» збереглась у часто вживаному жидівському прізвищу: Шапіро. Очевидно, занесли це слово в Україну жиди-вигнанці (як нпр. ціле місто Бердичів, що складалося майже з самих жидів, які зі звичаю, довго ще користувались мовою країни, з якої їх вигнано. А що в Україні було більше людей, які знали французьку мову, то еспанське ch, що його еспанці вимовляють як українське ч, висловлювали на французький спосіб як українське ш. І так із «Чапіро» став «Шапіро» або «Шапіра». Цікаву деталю відмічають французькі письменники й історики. А саме, що жиди-вигнанці дуже довго, на чужині, зберігали любов до Еспанії, її мови, звичаїв. Любили її як свій «рідний край». — Французькі емігранти (гуґеноти, євангелики, а пізніше до французької революції) нераз перетворювались на німців, англійців, москалів. Навіть — додають деякі твори, як нпр. Maurice Magre й інші: «Не було гірших ворогів Франції, як ті французькі емігранти — «бувші французи». ! Так слухай!

Оповідач зісуває бриля на потилицю: — Колись — може тоді наші прабабуні ще й у колисках не кувікали! — був у нашому ж таки селі — в Араґонії таки! — один падре, священик тобто… Не дуже мудрий і не той… не добрий і не злий. Тільки й того, що товстий був. Як бочівочка від вина!.. От, такий собі «звичайний син Адамів»!

І в’ївся чогось той панотець у громадського чабана. Де б не вглядів вівчаря, то враз до нього й чіпається. — Дивлюсь, — каже бувало, — я на тебе, hombre [22] Вживається слова «hombre» не тільки, як вигуку здивування, але й у простому своєму глузді, як тут, при ославлюванні, в сенсі «чоловіче!» , і не розумію: чого ти такий дурний? Таки ж справді, — змилуйся над тобою, Господи! — не розумніший ти за свої вівці!

А чабан — нічого. Часами тільки гречно озветься: — Без глупоти й мудрости не було б видно! Мабуть на те вона й Господом допущена! Радійте, що я тут біля вас! Може ще й вам на щось здамся!..

Отож — якось сталося: чи це з війни, чи, може, з ловів, заблукав до нашого села та ж не хто інший, як сам король. А було це — на самісінький Великдень. Відомо, в убогому селі — де подорожній заночує? Та ще й хто: король! До пароха!

А треба вам, братіки, знати, що той король — страх як не любив товстих та череватих духовних! Тож і спротивився йому наш парох саме за кругле черевце.

— Ти, мабуть, чоловіче, живеш, щоб їсти, а не їси, щоб жити! — подумав собі король. Та й вирішив, що підведе пароха під сам манастир. На каяття, значить, та на покуту. От і каже король пан-отцеві: