Юрий Смолич - Мир хатам, війна палацам

Грушевського від слів Шептицького теж зсудомило. В словах митрополита був натяк на обставини не зовсім зугарні; і те, що він дозволив собі нагадати про них при першому ж слові, – свідчило, що він збирається якимсь чином повернути їх собі на користь.

А обставини, на які натякав Шептицький, були такі.

Професор Грушевський очолював українське культурне життя того часу – по обох берегах Збруча. В Києві він організовував видання книжок про українську минувшину – котрим щастило пробитись крізь рогулі царської цензури. У Львові він редагував журнал «Літературно-науковий вісник», читав лекції в університеті й очолював «Наукове товариство імені Шевченка». Наче філіал цього єдиного в ті часи українського наукового закладу, він і в Києві організував «Українське наукове товариство», згуртувавши в ньому справді видатні наукові сили. І – наче в оплату за це – професор претендував на визнання його незаперечного авторитету в усіх громадсько-політичних українських справах… Та галицьким клерикалам дошкуляло, що провід у рідній справі тримав не хтось із них, а – «східняк». Тим-то львівська газета «Діло» зняла навіть цілу кампанію проти переобрання на новий строк головою НТШ Грушевського – «деспота, диктатора і тирана».

Газету «Діло», як, проте, і більшість інших українських закладів, субсидував митрополит Шептицький. Ватикан, який керував усіма діями митрополита, теж був зацікавлений у тому, щоб на чолі націоналістичного руху стояв неодмінно католик. Звичайно, Шептицький залишився святим та Божим у своїй резиденції на Святогорській горі і нічим не виказував себе в дискримінаційній кампанії, – щоб не демаскувати плани, які будував Ватикан на цілій справі українського національного відродження. Використовуючи кровну єдність українців-уніатів з православними українцями на Україні російській, сіючи поміж них примару утворення «соборної» української держави, Ватикан мав намір здійснювати папську програму покатоличення цілої України, а за нею і взагалі всіх інших слов'янських народів на Сході.

Отже, Грушевський був скинутий з усіх його постів у проводі національної справи, і митрополит Шептицький тоді ж таки висловив йому своє з приводу того гаряче співчуття.

Проте Грушевський знав, хто саме постарався проти нього, так само як і Шептицький розумів, що Грушевському відома його роль.

Хто знає, куди б зайшов далі розлад між двома «проводирями», коли б не виникла війна, і в ім'я спільної мети – соборної України під австрійським чи будь-чиїм протекторатом – доводилось робити разом рука в руку. Та й заслання розвело обох діячів по різних закутках Російської імперії.

Але що ж тепер мав на думці папський легат в українській нації, нагадуючи Грушевському – при першому ж побаченні, першим же словом – про колишні злигодні?

Адже нині ситуація змінилась докорінно. І галицький «п'ємонт» – силою нових обставин – позбавлений був змоги відігравати провідну роль у майбутньому української нації: західні австрійські землі України, на яких би Шептицький міг стати обома ногами міцно, – палали нині в огні воєнних фронтів і значна їх частина була окупована російською армією – армією російської революції тепер, на плечах якої Центральна Рада і замірялась виплисти на поверхню.

Найбільше, чого жадалося в цю хвилину Грушевському, це – гордовито звестися і величаво вказати цьому ксьондзові на двері: вигнати його геть, як чотири роки тому цей єзуїт вигнав його самого з Галичини. І дуже ранило Грушевського, що не міг він зараз так учинити: в двадцятому віці годі утворитись молодій державі самотужки, без підтримки будь-якої з провідних. А хто мав вторований шлях до проводу центральних європейських держав, хто вже втоптав стежку навіть до престолів монархів-католиків? Тільки улюблений син Ватикану, його священство отець Андрій, його вельможність граф Шептицький.

Втім, правдоподібно, що Грушевський все ж таки учинив би саме так, як йому жадалося, коли б тоді знав, що, розглядаючи його в цю хвилину з неприязню, Шептицький зважує в умі характеристику, яку записав Грушевському – в його особисте, секретне в австрійській дефензиві досьє – сам керівник розвідувальної справи в австрійському генеральному штабі, його ексцеленція генерал Вальдштеттен, щирий приятель графа: «Грушевський – старе опудало, зіткане із страху й побоювань, але його старезна постать має додати Раді благородну ржу поважного сенату…».

Грушевський тоді не знав цього і тому, відповідаючи Шептицькому, стримав свої мстиві жадання і просто зігнорував другу частину його речення. Він відказав тільки на першу частину: