Юрий Смолич - Мир хатам, війна палацам

Все це були юнаки шістнадцяти-сімнадцяти років – старших не було: старших віком вже покликано до армії, на війну. Батьки цих юнаків – майже поспіль усіх – жили по селах розлогої України, а вони, навчаючись, тулилися по містах і містечках по пансіонах чи учнівських квартирах. Батьки їхні були сільські вчителі, службовці цукроварень, земські лікарі, землеміри й агрономи, управителі панських маєтків, попи провінціальних парафій, урядовці поштового відомства, дрібні крамарі, ремісники та всякий інший служилий люд – одною ногою в місті, другою – на селі.

Вони, ці молодики, як і їхні батьки, запалені були нині нестримним бажанням – будувати Україну.

Як будувати – того вони ще не відали, про те їм мав ще сказати хтось, хтось розумніший, що ближче стояв до «політики».

І вони співали:

І відгомін співу вітерець з центру міста заносив аж на Печерськ, під хату старого арсенальця Івана Бриля.

І люди в хаті Бриля – сам Бриль, його шуряк Оксентій Нечипорук, його побратим Максим Колиберда та їхні друзі й товариші – Андрій Іванов, Василь Боженко, Ян Фіалек, солдат Федір Королевич – стиха, щоб не побудити молодих у коморі, – підтягали й собі:

Зорі вже ген зблідли, небо наче посивіло, за дніпровською неозорою лукою – звідтам, звідки й сам Дніпро випливає, – крайнебо зарожевіло.

Надходив світанок.

Першим, як завжди, загув «Арсенал». До нього зразу відгукнулися Південно-російський металургійний та Гретера – Криванека на Шулявці. Потім броварня Бродського, взуттєва фабрика Матіссона на Подолі і Миклошевського на Глибочиці. А тоді вже й всі – Фільварта й Дедіна, Унгермана й Неєдли, «Бронзолит», «Фенікс», «Ауто», «Труд», Кузнецова, Когена, Дувана, Шіманенка, Валентина Єфимова та десятки інших, – один за одним, а там і суцільним хором, і хор гудків покотився від верфі на Подолі аж на гори старого Києва і до Святошина в степ.

Київ-столиця тільки-тільки заснув, але Київ-трудовий вже прокидався. Півста тисяч київських пролетарів наспіх плескали холодною водою в обличчя, хапали сніданок у глечику чи сундучку і мерщій поспішали до заводських брам.

Двірники в білих фартухах вийшли з шлангами в руках – поливати сірий брук вулиць та жовту цеглу тротуарів, щоб на восьму, коли посуне службовець та крамар, їм не курило з-під ніг.

Іванов, Боженко, Фіалек, Бриль та Колиберда пішли на роботу, не переспавши й годинки.

А втім, гуляти на весіллі доводиться не щодня.

Професор Михайло Сергійович Грушевський сидів у кабінеті.

Це була простора і світла кімната на другому поверсі. Два широкі вікна виходили на Володимирську вулицю, і молоді каштани, висаджені понад тротуаром, сягали кронами якраз до луток. У цю пору каштани вже виставляли рясно білі свічки цвіту перед самісінькими вікнами, і це було особливо урочисто. Підлогу кімнати застилали барвисті українські килими – непогана колекція українського килимарства по обох боках Збруча: полтавські, чернігівські, подільські та верховинські, з Гуцульщини. При одній з коротших стін стояв величезний, мореного бука письмовий стіл, позаду нього – велике з готичною спинкою крісло, перед ним – два подібні ж, тільки зі спинками значно нижчими: для відвідувачів. У кімнаті був ще один стіл – круглий, з кількома стільцями довкола – в кутку: для розмов з гостями «на рівній нозі». Ще з меблів було в кімнаті тільки два предмети: дві вузькі, готично видовжені, теж мореного бука, невеличкі шафи. Одна з шафок насправді шафкою не була: в ній вправлено величезні дзиґарі – такали вони м'яко і мелодійно. Друга і насправді була книжковою шафою, але на її полицях стояло лише одинадцять книжок – у розкішних сап'янових оправах з золотим тисненням на корінцях. Це було повне видання «Історії України-Руси» професора Михайла Грушевського. Інших книг у кабінеті не було: перечитавши за своє життя гору книжок, професор на схилі віку не любив мати постійно перед очима будь-які книжки, крім своїх власних.

На столі перед професором лежала купа друкарських гранок-шпальт: професор готував для перевидання скорочений курс своєї наукової праці. Це мала бути «Коротка ілюстрована історія України». Потреба в такому виданні була зовсім невідкладна: в годину визволення кожний син нації повинен знати минуле своєї країни, але ж не міг кожнісінький перечитати десять тисяч сторінок!..