Юрій Косач - День гніву

У політичних реаліях СССР українська самосвідомість була ж дозволена тільки у вузеньких рамках офіційної ідеї України як «молодшої сестри», що була й буде «навіки з Москвою» та «навіки з великим російським народом», й, самозрозуміло, далекосяжною метою пропаґанди такої ідеї України, у поєднанні із послідовною русифікацією усіх аспектів життя і верств населення, було доведення до ситуації, в якій переважна більшість українців щиро повірять в те, що, мовляв, «українці та росіяни — це, по суті, один народ», яку сьогодні пропагують ідеологи «русского мира».

А позаяк інші форми й вияви української самосвідомості суворо й програмно викорінювалися цілою низкою репресивних державних механізмів, то й для творця в УРСР постать гетьмана Хмельницького стала дуже важливою, дарма що й вельми складною і «небезпечною». Адже, з одного боку, цей мотив вживався в культурі та публіцистиці з відверто антиукраїнською метою, але, з другого боку, «хоч як спотворений, образ Хмельницького був проте в совєтський період одним із небагатьох дозволених символів української тотожності» [569] Франк Сисин. «Мінливий образ гетьмана». — С. 8. .

А втім, хоч яким дивним це може здаватися із сучасної перспективи, сталінський культ Хмельницького не був автоматичним продовженням «Переяславського міту» з часів царської імперії. У міжчасі, в 1920-х pp., в умовах іще несталінської УРСР, зовсім інший образ гетьмана створила українська марксистська історіографія. (Зокрема, трактування особи Хмельницького українськими марксистами — це лише один із прикладів того, як радикально український націонал-комунізм відрізнявся від російсько-сталінського варіянту ідеології). Під помітним впливом народницької традиції, українська марксистська історіографія 1920-х, провідним представником якої був Матвій Яворський, не лише неґативно ставилася до особи Хмельницького як представника «експлуататорського класу», а й засудила Переяславську угоду, як зародок «російського імперіялізму в Україні». А оскільки ж у той самий час патріарх народницької історіографії в Україні Михайло Грушевський дав Хмельницькому дуже негативну оцінку в IX томі «Історії України-Руси», скритикувавши при нагоді «державницькі» концепції В'ячеслава Липинського, то виявляється, що переважна більшість науковців в Україні у 20-х pp. розвінчувала як культ Хмельницького, так і «Переяславський міт» царських часів.

Ба навіть і після розгрому марксистської історіографії 20-х pp. (Матвія Яворського арештували 1931 p., а розстріляли 1937 p.), коли історична наука в УРСР опинилася під проводом Михайла Покровського, негативний погляд на Хмельницького та й на Переяславську угоду, в основному, продовжувався, і це знайшло відбиття у статті про Богдана Хмельницького у «Великій Совєтській Енциклопедії» 1935 p., де його характеризують як «зрадника і непримиренного ворога українських хліборобів» [570] Большая Советская Энциклопедия. Москва: ОГИЗ, 1935. — Т. 59. — С. 816. , а про угоду з Москвою пишуть: «Відомий Переяславський договір являв собою союз українських феодалів із російськими й, по суті, юридично оформив початок колоніальної влади Росії над Україною…» [571] Там само. — С. 818. . З тієї причини мітологізація особи гетьмана та визвольної війни під його проводом почалася в XX ст. аж ніяк не в СССР, а (під вагомим впливом ідей Липинського) в еміґрації та в Західній Україні, яка опинилася в межах польської держави. Напевне, першим значнішим літературним твором того часу про Хмельниччину, що в деяких епізодах зображував і особу гетьмана, був роман Юрія Липи «Козаки в Московії: Роман з XVII століття» (1934). Цей твір про групу козаків, які відвідують Московію в перші роки Хмельниччини, зіставляє в яскравому контрасті лицарський епос і свободолюбство українського козацтва із рабською ментальністю та й ксенофобією московитів, а також порівнює свободи і повагу до особистих прав у Гетьманщині із брутально репресивним характером царської влади. Завершальна сцена роману (яка припадає на рік 1650) зображує двір Хмельницького в часи вершини слави та влади гетьмана, якого закордонні посли називають «великим князем», а то «Ucrainae Rex» (королем України), «великим Цезаром» і врешті «імператором» і «володарем Русі».

В аналогічно патріотичній, чи то пак «націоналістичній», перспективі бачив епоху Хмельниччини мистецький критик та письменник із міжвоєнної Галичини Микола Голубець, який ще 1928 р. у книжці «Хмельницький у Львові» порівняв гетьмана з Кромвелем та Наполеоном і наголошував, що визвольна війна під його прапорами не була ані громадянською війною, ані соціяльною (себто «класовою») революцією козацтва й черні проти шляхти та маґнатів, а таки визвольною війною української нації, формотворчим процесом української держави. Хоча у романі «Жовті Води» (1937) Голубець зосереджується на перших, іще хаотичних, початках війни, він, як і Липа, представляє гетьмана як непересічну особистість, мужнього і завбачливого провідника, який уміє взяти під владу сильної руки і повести за собою увесь народ. Це доволі типовий у 1930-х pp. ідеал сильного вождя, який імпонував прибічникам націоналістичних рухів далеко не лише в Україні, а, по суті, в усіх країнах Європи того часу. Однак «націоналізм» обох авторів, Голубця і Липи, це не закритий у собі ксенофобський націоналізм у стилі Дмитра Донцова (з поглядами якого обидва автори полемізували), а націоналізм доволі відкритий до зовнішніх впливів і не обмежений суто етнічним контекстом. Приміром, хоча у своїй теоретичній праці «Призначення України» Юрій Липа вживає поняття «раси» (а зокрема «Понтійської української раси», яка, на його думку, мала б вагомо вплинути на майбутнє Європи), «раса» для нього — це не біологічна, як у нацистів, а політична категорія — «велика духовна одність з боку морального, чуттєвого…» [572] Юрій Липа. Призначення України. — Нью-Йорк: Говерля. — 1953. — С. 125.