Юрій Косач - День гніву

У 1930-х першим, хто відгукнувся на «замовлення» на твір із новою інтерпретацією Хмельницького, став провідний сталінський пропаґандист в українській літературі того часу Олександр Корнійчук. Його драма «Богдан Хмельницький» (1938), яка впродовж наступних десятиліть мала безпрецедентно велике поширення в Україні, — вистави в майже усіх українських театрах, а також і створені на її основі кінофільм Ігоря Савченка (1941) та опера Костянтина Данькевича (1951), — становила, за висловом історика Олександра Гриценка, «згусток ідеологем уже тоді сформованої в основних рисах радянської мітології сталінської доби» [576] Олександр Гриценко. «Архетипальний володар (Богдан Хмельницький)». — С. 57. .

Пізніше, уже після війни, «уславлення „наново дозволеного“ національного героя» Богдана Хмельницького «розгорнулося широким потоком» [577] Там само. . Чимало соцреалістів присвятили його особі пафосні й чолобитно промосковські епопеї. Це насамперед романи «Переяславська рада» Натана Рибака (1948—53) і «Гомоніла Україна» Петра Панча (1954), написані до святкувань 300-річчя Переяславської угоди — за чіткими вказівками «Тез ЦК КПРС», що «історичною заслугою Богдана Хмельницького є те, що він, виражаючи споконвічні сподівання і прагнення українського народу до тісного союзу з російським народом… бачив неможливість порятунку українського народу без його з'єднання з великим російським народом, і наполегливо добивався возз'єднання України з Росією» [578] Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією. — Київ: Держлітвидав, 1954. — С. 8. . І відповідно, оба романи таврували «буржуазний націоналізм», розпалювали ненависть до «панів» та «іноземних» (звісно, західних) «загарбників» та гучно славили «великий російський народ і його братню дружбу».

Уже в часи хрущовської відлиги помітно ліберальніший своїм тоном і не такий аж вислужницький супроти московської влади роман «Хмельницький» у трьох томах написав Іван Ле, проте і в ньому, лише в дещо зм'якшених тонах і барвах, автор послідовно пропагує ті ж самі постуляти із «Тез ЦК КПРС» та ті ж самі стереотипи колоніальної інтерпретації України та її взаємин із «благородним старшим братом» Росією. Та, зрештою, по суті, той же самий колоніальний погляд на Україну на основі белетристичного опрацювання тем Хмельниччини, лише дещо прихованіше і менш очевидно, пропагував у романі «Я, Богдан» уже нібито свобіднішого 1983 р. Павло Загребельний. Попри те, що роман написаний талановитіше від сталінських опусів Рибака чи Панча, а навіть Івана Ле, попри те, що він «інтелектуалізований» масою посилань на історичні джерела та й ускладнений вигадливою структурою розповіді, по суті, він підтримує ті ж самі стереотипи ортодоксальних партійних поглядів чи то про нібито незаперечну (дарма, що не підтверджену реаліями XVII ст.) «нижчість» України й українців супроти «великої» московської держави та культури; чи то про безперспективність Гетьманщини в 1650-х pp., яка неначебто не розглядала, та й не мала інших політичних виборів, окрім союзу з Москвою, а відтак і кожне рішення Хмельницького «заздалегідь інтуїтивно надхненне бажанням об'єднати Україну з Росією» [579] Марко Павлишин, Канон та іконостас. — Київ: Час, 1997. — С. 68. ; чи про «неспроможність» українського народу бути господарем на своїй власній землі та необхідність «захистити» Україну «сильною рукою» чужоземного володаря (ось, приміром, у час Переяславської ради Хмельницький у Загребельного оправдовує перед козаками ідею підкорення України Москві, бо, мовляв, уже «шість років живемо ми в нашій землі без господаря…» [580] Павло Загребельний, Я, Богдан (сповідь у славі). — Київ: Радянський письменник, 1983. — С. 504. ), тощо, тощо.

Невипадково, отож, визнаючи багато достоїнств твору Загребельного у порівнянні з романами Рибака чи Панча, австралійський літературознавець Марко Павлишин заявляє: «Будьмо відвертими: деякі місця в романі можуть викликати в читача [що звик до ідеї рівності між народами] фізичну огиду… Не раз хочеться відмовитися від „правди“ Загребельного й відкласти роман назавжди…» [581] Марко Павлишин, Канон та іконостас. — С. 62—63. . А в іншому місці, він вказує, що вищий рівень майстерності автора роману «Я, Богдан» спричиняє тонший, однак водночас і підступніший вплив на читача. В романі Загребельного «портрет Хмельницького задовольняє всі вимоги офіційної мітології [КПРС], а рівночасно подає читачеві психологічно переконливий образ великої людини з широкою візією, харизмою, тонким інтелектом та дипломатичним хистом… Автентичність — міцна зброя в арсеналі апологета Переяславської ради. Нею автор плекає в читача готовність вірити, що „возз'єднання“ і „братання народів“ — це не витвори радянської пропаґанди після Другої світової війни, а поняття, які справді могли належати до структури думання XVII ст. Турбує те, що безсумнівний авторський хист Загребельного надає таким конструкціям певної переконливости…» [582] Там само. — С. 68—69.