Юрій Косач - День гніву

У принципі, як Липа, так і Голубець, а то й декларативно «націоналістичні» автори на зразок Євгена Маланюка, зображували постать гетьмана Хмельницького таки в світлі «державницьких» ідей В'ячеслава Липинського. Проте, як уже було сказано, найцікавішу «державницьку» візію Хмельниччини в літературній формі представив Юрій Косач. За його власним свідченням, постать гетьмана, а також і його династії (він же присвятив драми й прозові твори також синам Хмельницького: Тимошеві та Юрієві), стала для Косача чи не найцентральнішою в усій його багатій історичній белетристиці. На самих початках літературної кар'єри його особливо цікавила тема становлення, формування майбутнього національного вождя, і ранні твори Косача про Хмельницького стосувалися маловідомих періодів життя гетьмана в половині 1640-х pp. Ще за студентських часів Косач присвятив короткий драматичний текст «Під Дюнкерком» [573] Юрій Косач. «Під Дюнкерком», «Студентський голос» (Варшава), 1928. — № 6. — С. 12—16. темі гіпотетичної участі Хмельницького, як ватажка козацьких загонів на службі у французького короля, у визволенні, 1646 р. фортеці Дюнкерк. 1936 р. в Парижі Косач розгорнув цю тему в цілий роман «Затяг під Дюнкерк», що мав вийти у видавництві «Українське слово», та, на жаль, не вийшов, і в бурхливі дні початку війни 1939 р. рукопис роману, висланий до Львова, був безповоротно втрачений по дорозі.

Наскільки можемо це сьогодні встановити, основною темою «Затягу на Дюнкерк» був особистий внутрішній ріст Хмельницького як військового командира, а в цей же час його усвідомлення своєї глибокої пов'язаності з життям рідної землі. Адже, хоча Хмельницький здобуває на чужині високе визнання й отримує разом зі своїми козаками вигідну пропозицію продовжити службу у Франції, він вирішує повертатися в Україну та й переконує підлеглих йому козаків зробити те ж саме. Повертаючись, таким чином, із добірним військом загартованих у війні козаків, майбутній гетьман везе із собою на батьківщину ядро майбутньої могутньої козацької армії.

Через декілька років, у передмові до початого ще 1936 p., але виданого аж 1943 р. у Львові роману «Рубікон Хмельницького» Косач писав: «Історія Б. Хмельницького перед 1648 роком мала для мене завжди багато хвилюючого. Бо що може більше хвилювати, ніж історія народження героя? А для письменника що може бути більш хвилююче од мандрівки в нетрі доби, про яку так мало відомо?..» [574] Юрій Косач. «Слово від автора», у виданні «Рубікон Хмельницького». — Львів: Червона калина, 1992. — С. 3.

То й не дивина, що «Рубікон Хмельницького» продовжує розпочату в «Затягу під Дюнкерк» історію «народження» національного героя. Це той же 1646 p., місто Данціґ (нині Ґданськ), де спиняються козаки по дорозі з Франції в Україну. Данціґ — це центр політичних інтриг і місто таємних переговорів між аґентами європейських держав, яке стає для Хмельницького місцем, у якому він може виявити інтимне розуміння європейської політики й водночас осмислює, на основі вістей із дворів Європи, плани майбутньої боротьби. Уже в той час, за Косачем, він усвідомлює величезну тактичну перевагу того, щоб «підняти чернь» і створити з неї боєздатну армію, і тут, зрештою, він має нагоду випробувати свої здібності втримувати сильною рукою анархічне козацтво, бо мусить приборкати внутрішній бунт проти його влади…

У принципі, провідним мотивом роману є не так мотив «народження героя» у сенсі закріплення авторитету Хмельницького як козацького ватажка, а радше внутрішня еволюція його як мудрого і далекоглядного європейського дипломата. Адже, у дусі ідей В'ячеслава Липинського, Косачеві уже в «Рубіконі Хмельницького» йдеться про «європеїзацію козаччини, а з нею і цілої України»: ідею, яка після війни знайде масштабний розвиток у романі «День гніву». І хтозна, може, зосередженість Косача на всуціль «європейському вимірі» особи та політики Хмельницького була, бодай частково, свідомою полемікою з поглядами сталінських «інженерів людських душ» в УРСР, які в той час, із кінця 1930-х pp., намагалися творити протилежний «антиєвропейський» міт Хмельницького-«друга Росії», що приєднав Україну до москвоцентричного антизахіднього союзу народів «степу» й «слов'янського православ'я» проти урбаністичної («буржуазної») «католицько-протестантської» Європи…

Адже в СССР зміни в офіційному ставленні режиму до постаті Хмельницького та особливо до Переяславської угоди з'явилися ще в половині 1930-х pp., себто в час, коли «Велика Совєтська Енциклопедія» називала цю угоду «початком колоніяльної влади Росії над Україною». Попри отаку загальну інтерпретацію, успадковану від українських марксистських істориків 1920-х pp., Михайло Покровський усе ж таки представляв угоду як «найменше з усіх можливих лих» для України в бурхливому XVII ст. Але вже в другій половині 1930-х, коли потреба «ідеологічно виправдати» культ особи Іосіфа Сталіна вимагала від істориків в СССР по-іншому поставитися до питання «ролі особи в історії» та й створити нові, модельовані на особі Сталіна, історичні міти-канонізації царів Петра І й Івана Грозного, ті історики мусили теж в іншому світлі представити експансіоністично імперську політику царів і Московії-Росії в загальному. Новий «міт Хмельницького та Переяславської угоди» мав стати одним із найкращих прикладів «благородного» впливу Росії на сусідні держави й народи, які вона інкорпорувала в тіло імперії. Адже ж, за сталінською ідеологічною доктриною, всі ці народи «одвічно прагнули до об'єднання» з Москвою, робили це ентузіястично й повністю добровільно, та й отримали у наслідку «велику користь» в господарчій і культурній сферах завдяки «покровительству» Москви і доступові до, мовляв, «вищої російської культури». Та, в кінцевому рахунку, найбільшим благом для тих народів була, буцімто, можливість «взяти участь разом із Росією у Великій жовтневій революції 1917 р.». Причому (як характеризує сталінський міт «дружби народів» американський історик Лоуел Тіллет), «у взаєминах з усіма радянськими націями Росія виступала як старший брат, чиї милостиву опіку й наставництво слід було приймати із вдячністю та повагою» [575] Lowell Tillett. The Great Friendship: Soviet Historians on the Non-Russian Nationalities. Chapel Hill: North Carolina University Press, 1969. — C. 17. . На жаль, оті витворені сталінською пропаґандою стереотипи до сьогодні живуть у свідомостях великої маси громадян колишніх республік СССР. Бо ж хіба не з такими «вдячністю та повагою» українці чи грузини у XXI ст. повинні приймати (на думку надто ще великого числа людей!) «наставництво» Росії та її «благородний» вплив на «країни близького зарубіжжя»?..