Юрій Косач - День гніву

Але неспівмірно критичнішими, ба вкрай негативними були оцінки Хмельницького та історичних наслідків його дій у творах двох центральних постатей українського відродження XIX віку: Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша. У Шевченкових віршах ми навряд чи знайдемо якесь позитивне слово про гетьмана (хоча водночас там, здається, таки нема остаточного розвінчання міфу очолюваного Хмельницьким визволення України з-під польського ярма). Наш національний поет гостро засуджує усю спадщину гетьмана з огляду на одну-єдину обставину: підписання ним угоди з Москвою, яка й віддала Україну в багатовікову неволю московським царям. Звісно, жоден із віршів Шевченка, в яких він згадує «Богдана», не міг пройти царської цензури, та й пізніше більшість із них були вилучені чи спотворені цензурою СССР. Приміром, у містерії «Великий льох», роздумуючи про те, як у церкві в Суботові «Богдан» «молився, щоб москаль добром і лихом з козаком ділився…», Шевченко висловлює таку, зовсім недопустиму з погляду імперської ідеології, оцінку:

Для Шевченка підписання «Богданом п'яним» Переяславського договору, який «занапастив вбогу сироту Украйну», а її народ «закував у кайдани», був злочином, що за нього справедливою мірою покарання мала бути б не те що смерть, а неіснування, заперечення самого права жити. У відомих рядках Шевченковоі «Розритої могили» «мати Україна» голосить:

Важко й уявити більш категоричне засудження наслідків політики Хмельницького. Та не менш негативно, хоча й з інших від Шевченка міркувань, поставився до особи гетьмана провідний інтелектуал українського відродження XIX ст. — Пантелеймон Куліш.

Постать гетьмана з'являється в деяких його ранніх поезіях, але прискіпливу увагу Куліш присвячує Хмельницькому у своїх історичних текстах, написаних в останніх десятиліттях життя, насамперед в «Історії возз'єднання Русі» (1874—77). Куліш, який лояльно сприйняв імперський «Переяславський міт», послідовно (хоча аж ніяк не об'єктивно) обґрунтовує свою негативну оцінку гетьмана цілою низкою міркувань уже в пост-романтичному дусі, звинувачуючи особисто Хмельницького за руїну України, яка начебто процвітала в часи «золотого миру» в Речі Посполитій 1630-х pp. За Кулішем, саме Хмельницький «наш цвітучий край обернув у пустелю, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури і шкільну просвіту…» [566] Цит. за виданням: Дмитро Дорошенко. Нарис історії України. — Варшава, 1933. — Т. 2. — С. 47. і т. д. Спираючись на нові твори вельми негативно налаштованої до Хмельницького польської історіографії, Куліш зобразив гетьмана як «азіятського» деспота, зосередженого на закріпленні особистої влади та влади його династії, а не зацікавленого в національних інтересах і в модернізаційних процесах творення державних інститутів, урядових структур та соціального, економічного й, особливо важливого для Куліша, культурного життя козацької України. Дарма, що раніше, у «Записках про Південну Русь», той сам Куліш наголошував на незаперечних досягненнях Хмельницького у сфері державотворення. А втім, парадоксально, попри негативну й інколи украй тенденційну оцінку Хмельниччини, саме Куліш першим поглянув на події в Україні в половині XVII ст. із перспективи модерних уявлень про історичний розвиток націй і еволюцію національної свідомості. У XX ст. з такої точки зору трактуватимуть спадщину гетьмана прибічники «державницької школи» в українській історіографії та політичній думці, однак доходитимуть вони, як правило, до зовсім інших від Куліша висновків та оцінок.

Загалом, погляди на гетьмана Хмельницького трьох основних представників українського відродження XIX ст. — Костомарова, Шевченка і Куліша — заклали підвалини трьох головних трактувань особи гетьмана та його спадщини в пізнішій еволюції української інтелектуальної думки. З ідей Миколи Костомарова виросло трактування, яке ми могли б умовно назвати «народницьким» та яке продовжили пізніше Михайло Драгоманов і провідний історик України Михайло Грушевський. Як правило, інтелектуали народницького спрямування оцінювали постать гетьмана доволі негативно, як провідника, що не підкорився вимогам і потребам народу і був «становим», а не народним вождем, захисником інтересів козацької старшини, а не широких народних мас, і саме через отаку неправильну систему лояльностей він і допустився доленосних політичних помилок. У літературі зразком народницького погляду на Хмельницького може слугувати вірш Павла Грабовського «Пролісок» (1894), в якому «Богдан-батько», що його «людського руху хвилі бурні на поверх винесли», таки залишився «лихого віку сином, і вище станути не міг…»