Різного тоді розповідали про великий дім Кажановського. Челядь там не трималася, хоча Данило скупим не був, платня у нього за працю була високою, та все ж дівчат місцевих лякала якась муторність великого дому, коридорами порожніми й холодними котрого можна було раптом почути несподіваний стогін, що лунав, здавалося, з нутрощів самих стін, або побачити тінь, котра замелькотить то в одному кутку, то в іншому, й тоді будинком тільки й чутно було, що наляканого дівочого вереску. Та особливого страху на них наводив сам Данило, котрий міг іноді виникнути з якогось темного закутка й так позиркнути своїми вогняними очицями, що дівчата ледь не вмлівали від переляку. Похмурий, що зірвав із себе святий хрест, він віддав себе цілком у владу тих сил, котрі подарували йому статок та шлюб із Марфою. У його розкішному будинку неможливо було віднайти навіть маленького образу Христа, чи Богородиці, чи котрого святого, він ніколи не хрестив чола та назавжди забув дорогу до святого храму, й одна лиш згадка про монастир, у котрому прожив стільки літ і був пострижений у ченці, викликала у нього такі напади люті, що страшно було й поглянути. Друзів він не мав, із місцевим товариством не водився, сам у гості не ходив і нікого до себе не запрошував, перетворившись майже на відлюдька, в очі котрого було так лячно дивитися.
А кохання те його палке до красуні Марфи, заради котрого ступився він на хибку дорогу знання з нечистою силою, заради котрого не пожалкував він і душі своєї безсмертної, воно якось притупилося з часом, а потім й узагалі зниклося, як і не було його зовсім, як і не блукав він, геть закоханий у Марфу, сновидою монастирським дворищем… Не було в нім уже ні тріпотіння поряд неї, ні ніжності, часто поряд неї замислювався про щось своє, байдужий геть до тої, за одну посмішку котрої не пожалкував себе. Інші сили тепер володіли його серцем та душею, й дуже скоро вже все місто перемовлялося пошепки, що Кажановський заробився справжнім чаклуном. Чого тільки тоді не навигадувала багата людська уява, й не до кінця відомо, що там було правдою, а що буявою вигадкою місцевих жителів, та безперечним полишалося одне – Данило Кажановський таки водився з нечистою силою, а дім його, маєток той багатий та розкішний, нічого у православного люду, окрім муторнолипкого страху, не викликав.
Минався час.
Марфа за десять років того дивного шлюбу зістарилася передчасно, погасла, мов та свічка на вітру, та ще до того ж пошкодилася дещо розумом, що й було не дивно за її життя. А в Данила, котрий мав більш за неї літ, видавалося, що й старості немає, тільки з роками у волоссі його чорному з’явилися дві сиві смужки, які стрічками йшли від його скронь і губилися десь у густій розкоші гриви, та ще лице заробилося більш похмурим та жорстким, якщо було не сказати – жорстоким. А ще ясний пан Кажановський, геть з часом охолонувши до дружини, заробився ласим до молодого дівочого тіла, й дівчата, мов причакловані, мов притягнені незрозумілою, але могутньою силою, безвільно, покірливо йшли в його обійми, бідненькі, геть не замислюючись над тим, що погубить їх пан, що серце його закам’яніле, підвладне тій силі, котра лиш насміхається віками з кохання, – воно ж уже не спроможне кохати, й єдине, що вабить до них пана, – то є лиш низька, тваринна пристрасть, хіть, яку він задовольнить, не переймаючись почуттями невинних душ та тіл, котрі топтав безжально та жорстоко.
Але саме ця любов до молодого, пишного дівочого тіла й загубила здавалося що всесильного Данила Кажановського. Чи то прогнівив він так уже Небеса своїм життям богопоганим, що вони поклали край його чаклунському, нечестивому існуванню, чи володар його темний відвернувся від нього й покинув захищати, тільки смерть до Данила прийшла несподівано, підкралася непомітно тоді, коли він вважав себе ледь не за вічно живучого, не старіючи тілом. А то було чистою правдою, бо Кажановський і справді мріяв довго топтати святу українську земельку, маючи для цього всі умови й підстави.
Та трапилося йому зустріти якось Мотрю Клименкову.
Чиста, побожлива сирітка, душа невинна й добра, вона випадково потрапила на око Кажановському в полі. Він тільки поглянув на неї своїм вогняним чорним оком, як дівчина й утратила спокій, задивилася на біду собі в ті очі нечестиві, що при вигляді її краси молодої так і запалали, застигла перед ним – струнка й гарна, наче квітка, й нароблені руки її притискали до грудей серпа, котрим жала вона пшеницю, й не помітила, як пальця вразило гостре лезо… Та помітив Кажановський, відібрав у неї того серпа, кинув геть і, нахиливши голову свою буяву, вустами стер крапельки крові за дівочих пальців.
Читать дальше