Юрій Винничук: Аптекар

Друга халепа не забарилася. Частина фльоти під командуванням папського адмірала Ніколо Людовізі, володаря Пьомбіно, котрий і до того нарікав на експедицію та демонстрував свою нехіть до неї, повернулася додому. Венеція зосталася сам на сам із турками. Що й казати — Венеція і раніше мусила розраховувати лише на свої сили. Відтак з Венеції на Кандію почали вирушати кораблі за кораблями, вантажені розмаїтим спорядженням і харчами, та бракувало головного: на острові не було верховного головнокомандувача, не було людини, яка б могла очолити опір туркам. Сенат Венеції довго дебатував на цю тему, заки не вибрали самого дожа Франческо Еріццо, старого трухлявого гриба, що недавно тільки відсвяткував свої вісімдесяті уродини, та ще й з таким розмахом, мовби країна не вела війни.

На щастя для Венеції, уже самі приготування до походу так старого вимотали, що за три тижні, 3 січня 1646 року, він оддав Богу душу. Його крісло успадкував Франческо Молін, теж уже чоловік старої дати, але венеційці геть відкинули ідею призначати верховного головнокомандувача. А що не вистачало грошей, то стали відкрито торгувати посадами прокураторів по двадцять тисяч дукатів кожна. Багатії відразу кинулися купувати, і небавом вдалося продати їх щось до пів сотні, але вже по вісімдесят тисяч. Далі за яких двісті дукатів продавали місця у Великій раді, а хто хотів увійти до стану аристократів, мусив узяти на утримання на весь рік тисячу вояків, а на це йшло вже не менше шістдесяти тисяч.

Одне слово, тяглася ця катеринка довго, венеційцям ніхто на допомогу не йшов, і союзників у них не було, але їхня фльота мужньо відбивала всі атаки невірних. Нас із Мартином приписали до корабля, що був під орудою Томазо Морозіні й називався „Санта-Каталіна“. І ото, коли ми в числі двадцяти трьох кораблів блокували доступ до Дарданелл, втримуючи турецьку фльоту в Мармуровому морі, для нас обох настав рішенець тієї затяжної кампанії.

Як я вже писав, султан Ібрагім був неабияким шаленцем, і те, що турецька фльота ніяк не могла пробитися крізь нас, вивело його з рівноваги. Він наказав негайно відрубати своєму адміралові голову. Наступний адмірал, добре розуміючи, яка його доля чекає, виявив подиву гідну рішучість і врешті-решт пробився крізь лінію наших кораблів.

Що й казати — наувихалися ми з Мартином за весь той час так, що ходили, як причмелені, бо довелося нам безліч куль добувати, а ще більше ран зашивати, руки й ноги ампутувати, а що медиків бракувало, то нас і на інші кораблі перекидали. За таку нашу спритність сам адмірал вручив нам по цілому гаману дукатів. Пробули ми в морі, беручи участь у нескінченних битвах та облогах майже півтора роки, і були б ще залишалися, але турецьке ядро зачепило моє коліно так невдатно, що я відразу став калікою, а Мартин втратив око. Мені було важко ходити на милицях і брати участь у битвах, як раніше, не маючи змоги на хуткий маневр, та ще й на кораблі, який увесь час вигойдувався. Користі з мене, як медика, було менше, хоч і намагався я ще віддано служити богові Асклепію. На щастя, прибуло нове медичне поповнення, і тоді було вирішено відправити нас назад до Венеції, хоча адмірал і був проти, допоки ми не пообіцяли йому, що як підлікуємося, то повернемося. Однак з мене тії війни уже було досить, бо видно було й неозброєним оком, що кінця їй не буде і краю.

У Венеції ми справді підлікувалися, Мартин, щоправда, ока не врятував, але нога моя зажила, і я вже міг ходити без палички, хоч і накульгував. Ми з радістю надолужували те, що втратили на війні, пірнувши у гулянки та в любощні пригоди, деколи і з дуелями. Але, вочевидь, таке веселе життя, яке мали ми на ту пору, довго тривати не могло, бо гроші закінчувалися. Якийсь час я пробував самотужки знайти, куди б мені прибитися, але республіка перебувала у стані війни, на всьому економили, і медикам пропонували працювати лише за стіл та ліжко, хоч і обіцяли з часом знайти якісь кошти. Я подумав, що саме на таких умовах і працював майже увесь час, рідко коли отримуючи оплату, і вже у свої тридцять з лишком років мав би до чогось і доробитися, а то ні хати, ні дружини, ба навіть уже й на дівку грошей катма. Врешті, добре все розваживши та розуміючи, що й тієї жмені дукатів, що зосталися, небавом не стане, я вирішив вертати в Русь, згадавши про свого університетського товариша, який виїхав давніше, діставши запрошення у маєток черкаського полковника. Він же ж і мене переконував їхати з ним, мовляв, полковник зацікавлений, щоб мати у своїй полковій лікарні доброго хірурга, але я ще тоді мав деякі амбіції та ілюзії, гадаючи, що зможу зачепитися десь в Австрії чи Баварії, а мо' й у Празі, бо після Падуї та Венеції якось не дуже баглося їхати в глушину. Однак на всі мої листи, надіслані різним герцогам та графам, я отримав відмову або мовчанку. Та восени вже довше роздумувати не було як, бо остаточне безгрошів'я нагадувало мені про себе щодня.