Юрій Винничук - Аптекар

Далі було так. Пацієнта прив’язали міцно до стола, дали йому випити шклянку аква віти, а тоді пан Даніель узяв ланцет і розтяв йому спочатку живота, а тоді й шлунок, запхав руку і витяг ножа, котрий, коли його зміряли, мав сім цалів [2] Цаль — як і дюйм — 2,54 см. . На щастя, той парубок був жилавим і без пуза, то легко вдалося його зашити. Публіка привітала цю дивовижну операцію оплесками, а пацієнта занесли на ношах до його дому. За кілька днів він уже ходив.

Це видовище мене так вразило, що я вирішив залишитися у Кенігсберзі ще трохи, понадто, що в 1637 році сталася друга знаменна подія, а я б сказав навіть революційна, бо в той час, як по всій Європі розпанахування трупа з науковою метою забороняли і переслідували, за винятком хіба трупів страчених злочинців, а студенти мусили трупи викрадати на цвинтарях, аби провадити досліди, професор Бутнер збудував свій приватний анатомічний театр, де хірурги уже мали змогу оперувати і робити розтини для ширшого кола учнів. Мушу сказати, що і мені пофортунило брати участь у таких операціях, ба навіть кілька здійснив власноруч.

Там таки у Кенігсберзі звела мене доля зі студентом Мартином Айрером з Зальцбурґа, з яким ми потоваришували настільки, що не захотіли розлучатися, і я переконав його продовжити науку в Падуї. Він якраз вирішив після двох років навчання на хірургії, перейти на фармацію, а Паду я і Венеція славилися своїми фармацевтами. Отож, поки Мартин прів над старовинними фоліантами з фармакології, я учащав на підпільні анатомічні лекції. У Падуї з анатомічними лекціями були проблеми після того, як папа Боніфацій VIII заборонив розтин трупів. Але безвиході не буває. Підпільна торгівля трупами процвітала. Щойно когось поховають — наступного дня його могила уже й порожня. Робилося це, звісно, потаємно, а викрадачі намагалися повертати могили у первісний вигляд. Траплялися випадки, коли задля зарібку навіть когось убивали, а труп продавали в університети. Так що лекції з анатомії відбувалися у глухих підвалах і частіше серед ночі, аніж за дня.

Мешкали ми з Мартином разом в однієї пані, яка провадила невелику пекарню, так що проблем із хлібом ми не мали, хоча здебільшого цупили його, аніж купували. Та згодом вона уже нас постачала хлібом задарма після того, як Мартин намовив її на омолодження. Процедура полягала в тому, що він їй став закапувати в очі сік беладони, від чого зіниці у неї розширювалися, і вона виглядала тепер мрійливою та загадковою, хоч і втрачала виразність зору. Обличчя вона намащувала Мартиновим кремом, який розгладжував зморшки, а настрій собі піднімала моїми краплями Афродіти, як назвали ми їх з Мартином, а насправді то був настій на звичайнісіньких мухоморах. Гриби я перетирав у ступці і заливав дуже міцною ґраппою, днів за два-три зціджував і розливав у маленькі флакончики. Завдяки краплям Афродіти наша господиня була завжди весела і розсміяна, могла реготати без причини, аж заливатися, чим непогано приваблювала покупців, які й собі не стримувалися і хихотіли, заразившись її святковим настроєм. І врешті їй повелося таки обкрутити одного заможного купчика. Тепер вони реготали удвох, бо й купчик до тих крапель приласився, вихваляючи їх також як нестеменну підойму, в чому ми й самі переконалися, чуючи, які виляски долинають по ночах з їхньої спальні.

Скінчивши науку, я почав роззиратися, куди б мені прикласти добуті знання та яким би ото робом ще й удосконалити їх на практиці, а бажано при цьому знайти вигідне місце праці, бо батьківські гроші закінчилися, а самі вони на той час померли. Вертатися не було куди, тайу Падуї лишатися не було чого. Отож я перебрався до Венеції, сподіваючись напитати там щось вартісне. Але незабаром сталася подія, яка рішуче вплинула на моє життя і повернула його так, як я й не сподівався.

Венеційська республіка переживала незлецький час, торгівля розвивалася, гроші стікалися дзвінкими струмками, і ніщо не віщувало лиха, аж раптом наробили клопоту лицарі святого Іоанна, прозвані мальтійськими, що успадкували від тамплієрів церкву і монастир у Венеції. Були то люди, які зневажали всіх, хто живе з торгівлі, у той час, як ледь не вся Венеція торгувала, а отже венеційці з лицарями ненавиділи одне одного навзаєм та за кожної нагоди шпигали. На противагу венеційцям, лицарів ніщо так не цікавило, як священна війна з турками, і їх незмірно лютило, що Венеція, загрузнувши в епікурейському побуті, впивається насолодами тоді, як турки поступово захоплюють щораз ширші терени Європи. А вже й зовсім їх розлютило, що венеційці намагалися будь-що-будь втримати мир із султаном і нізащо не хотіли необачним кроком його порушити.