Юрій Винничук: Аптекар

Лицарів венеційці терпіли і обмежувалися тільки нотами протесту, коли ті переходили межу, бо багато корисного ті лицарі чинили. Зокрема, іоаннітський шпиталь у Венеції був на диво зразковим, я сам у цьому переконався, коли відбував там практику з хірургії. Серед лицарів були дуже добрі медики, а вже про рівень гігієни нема що й казати, рівного не було ніде. Та не забували лицарі й давніх своїх традицій і нас від часу тлумили турків, але не у відкритих битвах, а в піратських наскоках на турецькі кораблі, і, захопившись тим розбійницьким ділом, не гребували розбивати й християнські кораблі, ба навіть венеційські. Врешті-решт вони перетворилися для Венеції на неабиякий клопіт. Та скільки б разів венеційські дожі не протестували й не обурювалися, лицарі на те уваги не звертали і продовжували своє розбишацтво навіть і після того, яку вересні 1644 року дож загрозив накласти арешт на все лицарське майно. За місяць після того лицарі спровокували війну.

Ми з моїм товаришем Мартином, котрий теж завершив науку, перебували саме на одному з лицарських кораблів, що був частиною ескадри із шести суден. Ми опікувалися пораненими, яких забрали з грецького острова Карпатос, викупивши їх з рук тамтешніх піратів. Дорогою перестріли турецький галеон, і командор ескадри Ріно ді Кавалья, бодай йому трясця, не довго розмірковуючи, наказав його взяти на абордаж. На галеоні вояків було як кіт наплакав, тож вони не дуже опиралися і хутко склали зброю. Зате, як потім з’ясувалося, на борту перебували багаті турецькі прочани, що прямували до Мекки. Серед них був також старший євнух султанського двору, кадій Мекки, а ще зо три десятки незлецьких гаремових одалісок і близько пів сотні грецьких рабів.

Захопивши судно, ескадра причалила на острів Кандію чи то пак, як прозвали його греки, Кріт, де лицарі висадили рабів і коней та запаслися водою. Але недовго ми перебували на Кандії, небавом з’явився венеційський чиновник вилаяв нас і наполіг, аби лицарі покинули острів, бо він не мав жодного бажання наражатися на гнів турків. Відтак ми ще причалювали в різних кінцях острова, але з звідусіль нас гнали, як шолудивих псів, аж поки ми не прибули на Мальту, де й покинули турецький корабель, що був уже й геть непридатний для плавби.

Султан Ібрагім, якого всі мали за шаленця, бо і як можна було не збожеволіти, провівши все своє свідоме життя в ув’язненні, почувши про те, що сталося з галеоном, збісився не на жарт і наказав повбивати геть усіх християн імперії. Ледве його укоськали та впрохали відкликати цей наказ, але наміру помститися венеційцям, яких він тепер мав за призвідців того розбишацтва, не полишив. Для нього було достатньо, що лицарі причалювали на Кандії, яка належала Венеції, а отже венеційці мачали в тім свій писок.

За короткий час, коли ми з Мартином знову опинилися у Венеції, пролунала тривожна вість: султан споряджає велику військову фльоту. Венеційці зі свого боку наготувалися до відсічі і набрали військо числом дві і пів тисячі, куди також входили військові інженери та медики. Ми відразу зголосилися до тієї команди, понадто, що коштів на прожиття у нас ставало щораз менше й менше, а працювати за дякую та за харч у лицарському шпиталі ми вже не могли, бо обносилися так; що небавом уже б на жебраків стали скидатися. І так ото на тридцяти галерах і двох галеасах під орудою Андреа Корнаро виплили ми 10 лютого 1645 року у напрямку Кандії, плануючи там закріпитися, бо всі тоді думали, що турки рушать на Мальту. Але в березні стало зрозуміло, що турки вирішили захопити саме Кандію. Тепер усе залежало від того, наскільки швидко прийде венеційська фльота.

30 квітня чотириста турецьких вітрильників із п’ятдесятьма тисячами вояків проминули Дарданелли, а 25 червня завойовники вже висадилися на північному заході острова і захопили Ханью. Якби ми поквапилися, Ханью можна було б ще врятувати, але наша фльота затрималася в дорозі, очікуючи ще двадцять п’ять вітрильників з Тоскани й Неаполя та від Мальтійського ордена і Папи Римського. Це була велика помилка, яка потім далася взнаки. Доки ми прибули на острів, турки обложили фортецю Сан Теодоро. Комендант Бяджо Джуліані, бачачи, що не втримає фортеці, дочекався початку облоги, впустив якомога більше турків усередину і підпалив склад із порохом — у повітря злетіли і турки, і мужні оборонці, і сама фортеця.

А далі на нас чигала халепа за халепою, бо, на жаль, венеційські скупердяї виділили на кампанію надто мало коштів, і Корнаро з великими труднощами міг набрати військо на самому острові. А потому адмірал Корнаро раптом з’їхав з глузду. Правду кажучи, ми й раніше зауважували за ним різні бзики і дивувалися, якому мудрагелеві спало на думку вибрати саме його на командувача фльоти. Бо він, бувало, замикався у своїй каюті і нізащо не бажав виходити, коли до зарізу потребували якихось його вказівок, а замикався він там не задля якоїсь там феї Середземномор’я, а просто тому, що бавився восковими солдатиками, яких мав щось із сотню, та вів з ними баталії, розставляючи на підлозі та рачкуючи коло них, як жебрак, що збирає розсипані гроші. Одне слово, він чкурнув, пересівши на корабель, що мав завезти біженців до Венеції. Ми пробували відбити Ханью, але через шторми змушені були відступати.