Юрій Винничук - Аптекар

— Куди ви? — спитала Рута.

— Іду з тобою, не можна тобі самій у хаті з мерцем бути. Та ще й… — не договорила, мовби спохопившись, і, прихопивши якогось клунка, поквапилася за Рутою, не перестаючи диміти люлькою.

Цього разу дорога через ліс була така легка, що Руті здавалося, ніби вона не йде, а летить поміж деревами, кожен крок піднімав її тіло на мить у повітря і проносив легко, мов пір’їнку, попереду так само злітала й опускалася стара Вівдя, уся чортівня поховалася, і чутно лише було, як сичить вона невдоволено та крекче. Дерева вже не тягнулися до дівчини своїм гіллям, а виструнчувалися і затихали, а щойно потім, уже за спиною починали поміж собою скрипіти про щось. Рута лише раз стрепенулася, коли в темряві засвітилися дві червоні жарини.

— Не бійся, — сказала Вівдя, — то Вовкун — вовчий пастух. Здоров був, старе одоробло, — кинула вона в темряву, а звідти озвався густий хрипкий бас:

— Здорова й ти будь, стара порхавко. Ще не розсипалася? — слова потонули в деренчливому сміху.

— Де там, ще трохи рясту потопчу. Вовки твої ситі?

— Ситі, ситі, можеш не боятися. Нині добре пообідали на полонині.

Десь здалеку почулося вовче виття і потонуло, у зашморгу скарлючених дерев гойдався задушений туман. А потім з гуркотом впав сухий граб, і затріщало на увесь ліс, здалося, що то крокує лісом велетень, бо небавом гу-гупнуло ще одне дерево, але Вівдя махнула Руті рукою, аби не звертала уваги.

Увечері Вівдя переконала Руту лягти спати в стодолі, а сама зосталася коло мерця. Він уже не мав роззявленого рога, бо відьма підперезала йому щелепу хустиною. Рута послухала і постелила собі в стодолі на сіні, але заснути не могла, крізь шкалубини в стелі проникало світло зірок, довкруж панувала тиша, тільки монотонний кумкіт жаб долинав від ріки, та скрикували кажани, пролітаючи. Рано чи пізно батько мав померти, і Рута мала зостатися сама, але досі її ця думка не лякала, вона була певна, що дасть раду, проте сьогодні, коли це нарешті сталося, вона відчула розпач і страх, мовби мусила тепер рухатися лише навпомацки із зав’язаними очима, бо уже не буде поруч нікого, хто міг би що-небудь підказати. Раптом почула, як щось гучно стрілило, а затим зафуркотіло, дерева затряслися і загомоніли голосно та надривно, немов сповідаючись, а потім зацокотіли копита, зафоркали коні. Рута підхопилася і припала до шпарини в стіні: якісь чорні тіні верхи на інших чорних тінях гарцювали перед обійстям, а з хати долинало буркотіння Вівді, вона щось безперестанку молола і молола, раз у раз голосно зойкаючи, тіні відповідали їй грізним нелюдським шепотом, а Вівдя, мовби сварилася з ними, проганяла, а ті не вступалися і знай басували. Таке враження, ніби Вівдя не хотіла їм віддати те, по що вони примчали, лише тепер помітила Рута, що посеред двору на кілку стирчить кінський череп. Видно відьма прихопила його з дому і навмисне почепила, аби відлякувати нечисту силу, тому-то тіні й не підступляться ближче, а йно тупцяють оддалік, а все ж не зникають, домагаються свого. Це ж бо вони батька мого хочуть, думала Рута, як добре, що Вівдя зі мною, а те б вони мене розірвали, бо і я б їм не давала тіло, та вони б перемогли, а Вівді, може, і вдасться.

Ніч була наче звір, закутаний в страх. За річкою горіли вогні, червоні мітли метлялися, шмаття їхніх хвостів відривалося і злітало в небо, а поміж вогнів стрибали чорні постаті і линули до їхньої хати. Рута намагалася роздивитися, чия то чорна велика постать вигойдується позаду них, але вогні й дими заважали. Врешті вона лягла на сіно і заплющила очі. Вона не знала, чим би могла Вівді помогти. Хіба знову помолитися до Святовита, аби пробачив батькові гріхи і прийняв його душу. Рута вклякнула, приклала руки до серця і залопотіла пошепки слова, яких навчив її батько, і тепер у тиші крізь гарцювання тіней проростали два шепотіння — Вівдине і Рутине, зливалися в одне, спліталися і борсалися в нічній темряві, а дерева нажахано бовтали кронами, струшуючи гнізда і птахів, вихор гудів розпачливо в димарі і бив кулаками в стіни, а Рута бубоніла:

— Світовите, мій пане, зглянься над душею мого батька, прийми її, адже вірним він був тобі завше, молився до тебе і пожертви складав. Не дай нечисті праху його, прийми його душу, як ми приймаємо ім’я твоє, і оборони нас від лукавого.

Щойно, коли скисле молоко світанку розлилося надовкіл, усе вляглося, чорні сили відступили, і Рута змогла трохи поспати.

Весна 1647 року.