Юрій Винничук - Аптекар

— Кого там негода несе? — зітхнула, але не рушила з місця. Двері прохилилися, і до хати увійшов худорлявий, стрункий панич, вбраний за німецькою модою у штани, що застібалися під колінами, та в чорні панчохи і мешти з пряжками. Каптан з вилогами сидів на ньому, як влитий. Під чорними тоненькими вусиками грала заводіяцька усмішка, на щоках палали вогнем кудлаті бурці.

— Здорова була, стара!

— А-а, то ти, шельмо! — упізнала відьма знайомого чорта, який давненько вже її не провідував. — Чи ти вже, як люди, не можеш спокійно зайти, а мусиш ото мене лякати? Думаєш, я не здогадалася, що то за клубок з димаря вискочив?

— Старієш. А воно ж фасон треба тримати.

— Та вже ж — не молодію, Франце. Чого приперся?

Чорт поліз за пазуху, витяг плящину горілки, кисет із тютюном і шмат сала, загорнутий у полотно, і поставив на столі.

— Не все зразу. Діставай чарки та чого-небудь на стіл.

— Ага, тримай писок нарозтвір. Нема хліба і кришинки. Оно паляниці, либонь, уже спеклися та є ще морква з цибулею.

— Мо’ хоч капуста квашена є?

— Коли б уквасилася.

Відьма вийшла до комірки, набрала капусти, знайшла чарки, ножа, витягла порепані притрушені золою паляниці й розлізлу цибулю і все те розставила на столі, а чорт нарізав сала і наповнив чарки. Вони цокнулися, відьма випила одним духом і відразу заїла салом, відчуваючи, яка благодать розтікається їй по грудях. Давно уже так не ласувала. Вгамувавши голод та зігрівшись, стара подобріла і вже цілком лагідно дивилися на дідька, а той, закинув ногу на ногу, запалив файку з довгим на лікоть цибухом і пускав дим кільцями. Видно, йому не квапилося, та й відьмі теж, тому й сиділи якийсь час у мовчанці. Аж от нарешті чорт докурив люльку, вибив її в долоню і одним махом втягнув попіл з долоні носом, а тоді кілька разів з насолодою чхнув.

— А чого я до тебе прийшов. Я оце маю невеличку корчму, а корчмаркою там одна молодичка, котра поклала око на жвавого ченчика з монастиря бернардинів. Ченчик той так по правді на кабана схожий, але смаки людські незбагненні. Бачу я, що той ченчик і сам не від того, щоб пожирувати, а все ж стримується. У корчмі він буває частенько, та ніяк у них до діла не дійде. То я ото вирішив помогти їм. Дай мені якого зілля, щоб я тому ченчикові сипонув, аби він за корчмаркою незлецьки увихнувся.

— Зілля? Та є у мене, яке хочеш. Оно маєш у цій плящині настій на серці голуба і різних корінцях. Іно капни трохи йому до пива, то вже від твоєї корчмарки не відчепиться.

— Оце добре. Але то не все. Як уже гуляти, то гуляти. Ще дай мені тої масті, якою намастившись відьми на Лису гору літають. Корчмарка моя не від того, щоб і собі полетіти та подивитися, як той сабаш відьомський виглядає. А я намовлю її, аби й ченчика спокусила та разом із ним полетіла. Ото вже я там порозважаюся!

— І хочеться тобі ото дурисвітством займатися?

— Така робота. У пеклі, знаєш, кожен має своє заняття. А все ж таки робити фіґлі куди веселіше, ніж гибіти біля котлів з грішниками. За такого гріховоду-ченчика я дістану цілий місяць вільного. Займуся нарешті улюбленою справою.

— А то ж якою?

— Укладанням атласу звуків.

Відьма зиркнула на дідька спідлоба, мовби переконуючись, чи не дере з неї лаха, але чорт підняв голову до стелі і промовляв так замріяно, що не помітно було й тіні глузу:

— Еге ж, такий атлас — то неабияка цінність. Бо так, як співають птахи нині, за років двісті уже не будуть співати. І не будуть пахнути вітром таким, як зараз. І сосна гак не скрипітиме, як оце зараз у тебе за хатою. І вітер не гак завиватиме. І вогонь не так палахкотітиме. І дощ не так лопотітиме. І листя не так… і вода не так… і трава не так… І навіть я за двісті років матиму інший голос… І хто вийшов з листя, у листя перейде…

Відьма поклала перед ним дерев’яну коробочку з мастю, налила горілки у чарку, випила і захрумкотіла капустою, пропускаючи слова чорта повз вуха, бо той хрумкіт глушив його. Відтак зіщулилася від холоду та, коли пошкандибала до печі, щоб підкинути дрівець, а потім обернулася, то не побачила уже ані чорта, ані пляшечки з приворотним зіллям, ані коробочки з мастю, іно голос його все ще бринів, затихаючи та зникаючи.

— А мій голос давно розділили поміж себе бджоли і трави, — прошепотіла вона.

Рута постукала в двері і, не чекаючи на кректання старої, увійшла. У хаті було сизо, в печі вогонь уже пригасав і лише пихкав та сипав іскрами, а Вівдя курила люльку і замріяно дивилася на стелю, де вовтузилися павуки. Побачивши Руту, зраділа і аж закашлялася, захлинувшись димом, а коли помітила сметану, розплилася у вдоволеній усмішці. Вістка про смерть чорнокнижника викликала у неї нову хвилю кашлю, тепер уже зі сльозами, вона заметушилася та почала збиратися.