Анатолій Дімаров - І будуть люди

Довго там нишпорив, врешті порачкував назад, крекчучи, розігнувся, прошамотів опухлим, закривавленим ротом:

– Мало не забув.

І поклав вибитого зуба.

Тільки тепер озвалася Гайдучиха. До цього сиділа на лаві, зігнувшись, – відходила після чоловікового «вгощенія», тепер же кинулася до нього, заголосила, як над покійником:

– Ой, убили ж, уби-или!.. Ой, людоньки добрі, та що ж воно таке робиться, коли чоловікові уже за одним махом усі зу-у-би вибивають!

– Цить! – цитьнув на неї Гайдук, і стара слухняно змовкла, тільки сьорбала носом, підбираючи сльози.

Гайдук же старанно обтер зуба, подивився на нього і так, і сяк, наче приміряючи, куди його тепер вставити, а потім заховав до гаманця: не пропадать же добру, і аж тоді вже пішов за Оксеном до мисника. Довго пирхав-хлюпав водою на закривавлений рот, попросив навіть:

– Хлюпни й на голову, – повернувся до столу, як після святої купелі: мокре волосся пригладжене, в очах – загадково-задоволений поблиск. – Так отак, знаття, батюшко, пригощають? Бачили тепер, чим оця власть нас годує?

Гайдучиха знову спробувала вдарити вголос, Гайдук тільки зиркнув – жінка злякано затулила долонею рота.

– Що на це скажете, панотче?.. Другу шоку підставляти?.. Одного зуба вивалив – нехай і другого вибиває?.. – А що батюшка збентежено мовчав, не знайшовшись відразу на відповідь, то Гайдук сам відповів за нього: – Ні, батюшко, тепер одними заповідями Христовими на ногах не втримаєшся! Тепер такі вовчі закони, що другу щоку підставиш, то й голову разом з тією щокою відірвуть. Зуб за зуб, око за око – оце тепер наша заповідь!.. А отой волоцюга нехай начувається! – погрозив Гайдук кулаком у бік села. – Це йому не двадцятий рік – наганом із дядька душу витрушувати! В губернію, в Харків піду, все хазяйство по вітру пущу, а кари на нього доб’юся!

На цьому й закінчилося невеселе весілля. І хоч Оксен, якого трохи мучила совість (не заступився ж!), не пускав:

– Та куди ж ви поспішаєте, ще рано! – запрошував до столу, пригощав: – Випийте ж хоч іще по одній – погладьте собі дорогу! – Гайдук як одрубав:

– Пора! – Бажання помсти осідлало його, і, здавалося, помри він тепер – у домовину не ляже, з могили вигребеться, щоб розквитатись з Ганжею. Бо такий уже рід Гайдучий, з діда-прадіда затятий, сутяжний та непоступний: зачепи – за весь вік не відплачешся. Цим завжди й брали. На цьому й жили. І лихоманили всеньке село з роду в рід, від старого аж до малого.

«Що ж, удасться дядькові Михайлові поквитатися із Василем, – дай йому боже здоров’я, – роздумував Оксен, проводжаючи Гайдуків аж за ворота. – Пора б уже уговкати того гайдамаку: розперезався – впину на нього немає!»

Оксен постояв, проводжаючи поглядом дві постаті, що сухенькими тінями посунули в ніч, розчинилися в темряві. Потім, за звичкою, подивився вгору: яка буде назавтра погода. «Буде гарна днина, бач: ні хмаринки в небі. Треба буде завтра перекласти отой стіжок сіна, що почав затікати. І казав же Іванові: припильнуй: так поки сам не доглянеш – ладу не доб’єшся!..» Тут звичний плин думок перебив далекий собачий гавкіт – Оксен подивився в той бік, куди пішли Гайдуки: десь при темному обрії тліли ріденькі жарини, переморгувалися – село! Там хата тіснилась до хати, перепліталось тинами, відмежовувалося ровами, прорізалося вулицями неспокійне сільське життя. Там не затулишся від всевидющого сусідського ока, не сховаєшся від недремних вушей: визирять, винюхають, підслухають, хоч закопайся в землю! Тільки тут, на хуторі, почував себе добре Оксен і зараз стояв, впиваючи незаселений простір, що оточував його звідусіль, простягнувся невидимими в темряві нивами, – і легко, і вільно дихалось йому.

І так було зараз хороше Оксенові, що він стояв би, мабуть, аж до самого ранку, коли б не думка про дружину, яка сиділа в хаті – чекала на нього, налякана, тривожна, завмерла, як і належиться молодій; швидко пішов до хати, що простягала до нього дві світлі руки від щедро освітлених вікон.

Таня ж гаряче шепотіла на вухо сестрі – благала її:

– Зінонько, лягай біля мене!

Зіна мало не зареготала, уявивши собі, яке обличчя було б у Оксена, коли б вона оце послухалася сестри та лягла поруч неї. А коли глянула в застиглі зіниці сестри – сміх її згас, так і не розгорівшись, вона обійняла Таню за худенькі плечі, пригорнула до себе:

– Дурненька, чого ти боїшся? То спершу страшно, а потім пройде.

– Лягай зі мною. Хоч на цю ніч, – молила Таня, наче не розуміючи всю безглуздість своєї молитви.