Анатолій Дімаров - І будуть люди

– Давайте, дорогі гості, хоч сьогодні забудемо оці кривди, хай вони проти наших ворогів обернуться. Вип’ємо, дядьку Михайле, та вдаримо лихом об землю, та заспіваємо якоїсь веселої, бо наша молода он зовсім засмутилася.

Таня тільки ворухнула бровою, Гайдук же з упертістю п’яного заперечив:

– Добре тобі забувати обиди, коли ти в своїй хаті живеш!

– Ай справді, давайте заспіваємо, – втрутилася Зіна, якій теж почали набридати оці чоловічі розмови. На попівських харчах вона погладшала: білою здобою налилося молоде тіло, тихий рівний рум’янець ліг на щоки, спокійним щастям світилися великі чорні очі, і Таня здавалася поруч із нею зовсім ще дівчинкою: худеньке бліде обличчя, старанно зачесане – прилизане волосся, під світлим платтям наївно і беззахисно стирчать тугі груденята. «Боже, чим же вона дітей своїх годуватиме! – несхвально оглядає міську оту знайду стара Гайдучиха. – Там же тієї циці – на півразу куснути! А рученята – як палички! Зав’язне в тісті – чоловікові доведеться визволяти. Ой, нагорюється з нею Оксен, буде йому на хазяйстві не поміч, а неміч!» Але нічого цього не сказала вголос, тільки підтримала матушку:

– Ай справді, що це ми, як на поминках! Давайте-но заспіваємо. – І – штовх чоловіка в бік: – Починай-но, Михайле, в тебе ж колись таки голос був.

– Був, та загув, – відразу пригадав ще одну кривду Гайдук. – Позбавили мене, стара, голосу, теперечки ми безголосі, як та риба у неводі.

– Та ну ж бо, Михайле, годі тобі вже про те! – не вгавала Гайдучиха, рада прислужитися матушці. – То якої ми заспіваємо?

Гайдук відсунув тарілки, наче розчищаючи місце для пісні, пригладив обома долонями сиве волосся, прокашлявся. Обличчя в нього відразу стало урочисте, як у сліпих лірників, що виспівують по ярмарках та попід церквами людське «подаяніє», він навіть очі закотив угору – подивився в стелю, виглядаючи пісню:

– Хіба що оцю…

завів Гайдук, жалісливо ламаючи брови. І не встиг відлунати його приношений, але дужий іще баритон, ще тріпотів він по хаті сумовитими октавами, а його вже підхопили високі тужні жіночі голоси:

Гарно співає Зіна, а ще краще – стара Гайдучиха, – як тільки і вберегла вона отой напрочуд чистий альт, що тепер видзвонює, напинаючи кожне слово, як наболілу струну. І вже смутніє обличчя отця Віталія, хоч йому й не годилося б захоплюватись «мирськими» піснями, супиться сумно Оксен, хоч йому аж ніяк не личить сумувати біля молодої жони, підперла по-старечому щоку долонею Олеся. Навіть Альошка, і той завмер, розтуливши рота: видно було, що і його дитяче серце повинула туга, що так і бриніла по хаті. А про Таню – що вже про Таню й казати! Вся вона ще більше завмерла – подалась наперед і не зводить – не зводить очей із старого Гайдука, немов тільки він міг їй пораяти, що ж далі робити, як жити в оцій чужій хаті, куди її вкинула лиха розлучниця доля.

І не встигли ще доспівати цю пісню – вилити всю її тугу й печаль, як не витримало надірване серце Гайдукове: упав грудьми на стіл, возив змокрілими сивими вусами по скатертині, гірко ридав:

– Сорок десятин як від серця відтяли!.. Я ж її по крихітці збирав, вершок до вершка тулив, а вони взяли та відняли… Та бодай же вони й подавилися нею, щоб же вона їм родила кукіль та отруту за мою страшну кривду!..

Його гуртом умовляли, давали холодної води, а він усе не вгавав: бив себе кулаками у груди, аж стугоніло по хаті, полоскав у п’яних сльозах прооране глибокими зморшками обличчя, скалив жовті прокурені зуби:

– Не можу, людоньки добрі, не можу!.. Сорок же десятин найкращої землі!.. Та такої ж, як сонце!.. І коні, й воли… Го-го-го!..

І хто його зна, коли б удалося вгамувати старого, якби не завітали непрошені гості.

Першим сповістив про них Полкан: здійняв такий гавкіт, немов повнісінько злодіїв напхалося до двору. Жінки так і обмерли. Оксен метнувся до дверей, а за ним – старший син Іван. Вже на бігу нахилився – висмикнув з-під лави сокиру, і Олеся так і ойкнула, затуливши налякано долонею рота: чистісінько її таточко, коли повернулися з каторги. Такому не попадайся на дорозі: рубоне не задумуючись!

А Полкан все аж заходився гавкотом, аж харчав від собачої люті. Згодом Оксен крикнув, тупнув на нього, ще й добре уперіщив, мабуть, палюгою, бо пес завищав, ще раз-два ображено гавкнув та й потягнув, мабуть, неборака, важкий ланцюг під комору: догавкався! В хаті полегшено зітхнули – свої!