Анатолій Дімаров - І будуть люди

Тому й не встиг випити чарку-другу за здоров’я молодих, а вже заворушилася-запекла невигойна рана, і Гайдук, тулячи до сухих грудей жилаві кулаки, допитувався в отця Віталія:

– Батюшко, за що?.. За віщо вони мене отак скривдили?.. Чи я в Бога теля з’їв, що він послав на мене отаку кару?

Отець Віталій відклав виделку, витер сніжно-білою хустиною м’якого рота.

– Даремно ви ремствуєте на Бога. Михайле Опанасовичу, – почав лагідно умовляти старого. – Не нам, сліпим дітям його, знати, що добре, а що зле, де його свята милість, а де – його кара… Бог ніколи не забуває нас, тільки й нам ніколи не треба забувати про нього, уповати на його милосердя. Сказано-бо: без його волі жодна волосина не впаде з голови… Знайте: Бог невичерпний у милосерді своєму.

– Та де ж, батюшко, те милосердя, коли мене совдепія обдерла до нитки – заперечив Гайдук. – Хай би вже воли й коні, хай уже й землю, а то ж і з хати вигнали, наче собаку! То це такий лад? Така справедливість?.. Ні, нема ладу на землі, нема, видно, й на небі!

– Що ви таке кажете! – аж смикнувся Оксен на отакі богохульні слова – Схаменіться: хіба можна отак проти Бога?!

– Добре тобі, Оксене, богомільним бути, як тебе з хати не витурили! А я? За віщо мене так покарано? Що я – гірший від тебе? Та в тебе ж сто десятин землі було, а в мене тільки сорок п’ять!

– Я ваших десятин не лічив… – почав був Оксен, але тут у розмову втрутилася Гайдучиха. Сухенька та низькоросла, як і її чоловік, пов’язана темною хусткою, вона скидалась на стареньку монашку: сиділа при столі, пісно стуливши губи, дзьобала з тарілки «вгощеніє», а тепер, занепокоєна тим, що між чоловіками назріває сварка, вирішила перевести розмову «на божественне».

– А що я, батюшечко, чула! – а що Гайдук і собі поривався сказати слово, то вона смикнула його за рукав: – Та ну ж бо, Михайле, ти послухай лишень, що я чувала!..

Отець Віталій схвально подивився на жінку, що так вчасно прийшла на допомогу. Мимоволі зацікавлені, повернулися до Гайдучихи й інші.

Тільки Таня як сіла за стіл, так і не поворухнулася. Руки лежать на колінах, очі втуплені в тарілку, губенята міцно стулені, і все в ній напружене, кожна жилка натягнена: тремтить – ось-ось обірветься! Тоді Таня або заридає, впавши обличчям на стіл, або вибіжить із хати – майне в темну ніч…

Оксен раз по раз повертається до неї: то підкладе на тарілку, що й так повна їжі, то подасть їй виделку, то підсуне воду; сестра, яка сидить з іншого боку, теж щось нашіптує, раз навіть обійняла – пригорнула до себе – Таня тільки плечі зсутулила. Навіть коли закричали: «Гірко!» – і їй довелося встати, повернутись лицем до Оксена, – навіть тоді вона думала тільки про те, щоб стримати оте нервове тремтіння, яке все наростало в ній. Тому й здавалася на диво спокійною, якоюсь аж сонною, і Олеся, поглядаючи крадькома на невістку, нишком жаліла її: «Нещасна, як вона, мабуть, втомилася!» – хоч у самої аж гуло в руках і ногах: поралася з раннього ранку, не присідаючи.

Тож коли Гайдучиха почала говорити, всі, крім Тетяни, повернулися до неї.

– Розказували мені, батюшко… не знаю, правда чи ні, за що купила, за те й продаю… Дак розказували мені, шо ув одному селі дяк здурів…

– Як то здурів? – жахнулися всі.

– А отак: взяв і здурів… – Гайдучиха розв’язала хустку, щоб вільніше, мабуть, було говорити. – Був у тому селі дяк – годів, мабуть, із двадцять дякував. Кажуть, що розумнішого чоловіка й зроду-віку не було. А теперечки взяв та й здурів!

– То він і досі дяком?

– Та де там! До леворюції був дяком, а теперечки в якомусь приюті завідує. Ще як колись брали його в солдати, то люди всією парахвією за нього стояли, а він тепер ось якої! Ще нічого, якби там такий, як оце мій Михайло… чи ви, пробачте на слові, Оксене… а то ж найрозумніший чоловік був, а теперечки взяв та й сказився: каже – Бога нема… нічого нема!..

– Так він ні в що не вірує?

– Та ні в що на світі! Каже: і все це природа создала!

– А як же його фамилія?

– Оцього вже, звиняйте, не знаю. Казали тільки, що найрозумніший чоловік був, а повернувся з війни – сказився, пропав чоловік!..

– А я що вам казав: немає ладу на землі, немає й отам! – знову ткнув пальцем у стелю Гайдук. – Коли вже слуги Божі святої віри зрікаються, то куди ж уже далі! Отак досидимось, поки нас пранці усіх поїдять!

Він гримнув кулаком по столу, аж підскочили тарілки, перекинулась чарка – по скатертині розповзлася темна пляма. Олеся відразу підбігла – тиць-тиць рушником у мокре місце, поставила чарку, а Оксен, якому і так напекли всі оці розмови про землю та нову владу, про комнезам та продрозверстки, швиденько налив її знову.