Анатолій Дімаров - І будуть люди

– Яку рушницю? – здивувався Оксен.

– Сам знаєш яку. Оту, що дід твій до хати приніс.

– Та боже мій, куди ж вона годиться! Хіба що горобців нею лякати?

– А то вже не твого розуму діло! – суворо перебив його Ганжа. – Раз ти – класовий ворог, знацця, ми повинні відібрати в тебе всю зброю.

– Який же я ворог? – почав був Оксен, але тут у розмову втрутився Гайдук.

До цього він ще стримувався, хоч його аж тіпало, а зараз не витримав: зіскочив з стільця, з кривою посмішкою, що не обіцяла нічого доброго, пішов до Ганжі:

– Що ж це дорогі власті нами гидують? Чи хороми наші їм не підходять, чи наші репані морди їм не до вподоби?

Ганжа повів на Гайдука чорним оком, а Оксен, боячись, що старий заведе сварку, швидко заговорив до Василя:

– Та принесу вже, Василю, коли вона вам так потрібна, – тай загородив-заступив Гайдука від свого колишнього наймита. Але той чортиком вискочив з-за Оксенової спини:

– Отак, Оксене, й роби: власть тільки пальцем кивне, а ти з себе шкуру здирай та ще й сам і віднось, щоб вона, не доведи Господи, не натрудилася…

– З вас іздереш! – сіпнув бровою Василь і, втупившись в старого суворим поглядом, наказав: – Ти от що, старий, – випив лишнього, так сиди й мовчи, поки ми тобі язика не вкоротили!

На Гайдука наче сипонули жаром. Відштовхнувши Оксена, що все ставав йому на дорозі, старий підскочив до Василя, скажено викотив очі:

– Ти… Ти… Голодранцю проклятий!..

– Михайле! – кинулась до нього Гайдучиха. Ухопила за руку, хотіла була відтягти, але Гайдук, рвучись до Василя осатанілими очима, так турнув свою жінку, що вона аж векнула – ухопилась руками за боки, поточилася на лавку.

– Михайле Опанасовичу, Бога побійтесь! – звівся і собі отець Віталій, аж тут втрутився уже сам Ганжа: підвів застережно руку, зупиняючи святого отця:

– Зачекайте, батюшко, дайте людині висказатись. Мені теж цікаво почути, що тут про нас думають…

– Що думають?.. Що думають?.. – вигукував Гайдук, бризкаючи лютою слиною. – Що вас усіх перевішати треба, от що тут про вас думають!

– Ого! – мовив здивовано Василь. – На якій же вірьовці ви збираєтесь нас усіх вішати?

– Та що ви таке верзете, дядьку Михайле! – вигукнув пополотнілий Оксен. – Не слухайте його, Василю, хіба ви не бачите, що він уже п’яний!.. Не знає, що й каже.

– Чого ж не знає – знає! – заперечив Василь. – А що самогонкою очі залив…

– Залив, та своєю!.. – горлав далі Гайдук.

– Ну, діду, годі! – обірвав його Василь. Голос його затужавів, налився металевим дзвоном. – Погавкав – і в будку! І щоб з побрехеньками оцими на люди не рипався!

– Що – горло заткнеш? Та плював я на тебе з найвищої точки!

– На мене можеш плювати, а на Радянську владу…

– І на совдепію вашу вошиву плював! Ось вашій владі, нате, з’їжте від мене! – і величезною дулею – тиць межи очі Ганжі.

Такої наруги не міг уже стерпіти Василь. Знав, що він – представник влади, що комуніст, що про оцю сутичку завтра будуть дзвонити всі баби на селі, але не міг, щоб п’яний куркуль та глумився безкарно над його рідною владою: розвернувшись із правого плеча, вдарив обрубаною рукою прямо в розкриту смердючу пащеку! І вже не дивлячись на Гайдука, що загримотів аж під стіл – тільки розпластані руки майнули в повітрі та ноги злетіти мало що не до стелі, – не дивлячись уже ні на кого, вийшов із хати, грюкнув дверима, аж задвиготіли стіни, а слідом за ним загримотів саморобними узувачками й отой парубійко.

Оксенів старший кинувся вслід – батько перехопив його вже аж на порозі, спинив, обхопивши щосили руками:

– Не заводься! Яке тобі діло!

Мовчки поборолись – Іван усе смикався, намагаючись вискочити в сіни, потім враз обм’як, понурив голову, тихо попросив:

– Пустіть.

Оксен відразу ж пустив його – Іван підійшов до відра, зачерпнув повен кухоль, – пив, проливаючи воду на празникову сорочку, і так тихо було в хаті, що всі чули, як видзвонювали його зуби об полив’яний вінчик.

Гайдук усе ще лежав під столом, нерухомо розкидавши ноги в стоптаних чоботях. «Убили!» – похололо в Оксенові, а разом і підленька радість блимнула крижаними очицями: «Не минути тепер Василеві тюрми, от побий мене Бог – не минути!» Та Гайдук немов тільки й ждав на те, щоб Оксен піддався спокусі, – поворушив однією ногою, потім – другою, так наче пробував, чи вони ще при ньому, почав виповзати з-під столу, впираючись ліктями в підлогу.

Хміль, видно, вже вилетів йому з голови, бо мав ясні осмислені очі. З розбитої губи стікала на підборіддя кров, капала на вишивану сорочку густим вишневим соком, але він не пробував навіть витерти її. Стояв похитуючись, з таким зосереджено-замисленим видом, немов щось дуже важливе пригадував і все ніяк не міг пригадати. Оксен метнувся до дверей, зачерпнув повен кухоль води, поніс до старого – Гайдук досадливе відвів його руку: зачекай! – і знову поліз під стіл.