Анатолій Дімаров - І будуть люди

І вже якась диявольська сила штовхає його в спину, і йде Оксен, завмираючи серцем, прямо на садок, та тільки підходить, як дівчата зі сміхом розсипаються на дрібненькі сріблясті скалки.

«Свят! Свят! Свят!» – отямлюється врешті Оксен, кладучи на себе хрест, а потім починає хрестити садок, хату – всі чотири сторони світу, щоб згинула нечиста сила, якій недовго й погубити доброго чоловіка.

– Господи Ісусе Христе, помилуй мя, грішного, царице небесна, спаси нас, великомучениця Варвара, моли Бога о нас, – шепоче Оксен простеньку молитву, що її навчила його матуся в далекому дитинстві на всі випадки життя. Та ні хрест святий, ні молитва не можуть до кінця знищити всі чари, бо вони вже – в самому Оксенові: злилися з ясними очима отієї русокосої панночки, що сиділа поруч із ним за столом. «Не такий я вже й старий для неї, – думає врешті Оксен, – а мені ж рано чи пізно, а треба привести хазяйку до хати. Олеся вже давно на порі, не сьогодні-завтра піде собі геть, як тільки попадеться добрий чоловік, а що ж ми втрьох вдома робитимемо? Сам бачиш, Господи, яка в мене безвихідь, тож прости вірному рабові своєму за його невільні грішні помисли…»

Наступної неділі запрягає Оксен Мушку та й їде до священика Віталія в гості – не так пострічатися з батюшкою, як побачити його молоденьку зовицю, що, не відаючи навіть, сама того не бажаючи, запала в серце сорокап’ятилітнього чоловіка, приворожила його на своє безталання.

Колись, мріючи про майбутнє заміжжя, уявляла Тетяна Світлична собі його так: висока біла церква з веселими дзвонами, мармурова паперть з рожевими східцями, і вона опускається ними, легенько ступаючи в золотих черевичках.

Вимріяна церква в плині дівочих років зазнавала певних метаморфоз – не мінялися тільки дзвони: з дзвінкої стоголосої міді, з ніжного срібла та щирого золота, бо тільки такі були гідні її прийдешнього шлюбу.

Колись, мріючи про власне заміжжя, бачила себе Тетяна обіруч з високим ставним юнаком, елегантно вбраним у чорний костюм. Чорні лаковані черевики відбивають золотий блиск її черевичків, дужа рука ласкаво і мужньо підтримує її на отих сходах, закохане обличчя віддзеркалює кожен порух Таниного лиця, бо ж він не бачить нікого й нічого, крім чарівної своєї дружиноньки.

Спершу юнак той не мав певних рис. Просто був носієм «ідеї», що опановувала Танину легковажну голівку, певним фоном, без якого вся ота весільна картина була б неможливою. З роками «він» став набирати конкретніших рис. То був дуже подібний до вчителя історії, якому вона колись пробувала подарувати серветку. То молоденьким офіцериком з такими симпатичними вусиками, що Таня ладна була розціловувати їх з ранку до вечора. То, після заміжжя сестри, – Віталієм з його неземної краси обличчям. І, нарешті, Олегом.

Тут шлюбний юнак набув найконкретнішого втілення. Він просто-напросто не міг уже бути кимось іншим. Ніколи. Ніким. Тільки Олегом.

І ось весільні дзвони лунають над нею – чому ж вони наче відлиті з найтемнішої міді? Де поділося срібло і золото, що своїми ясними, веселими, сонячними відтінками мали скрасити оце похоронне вибемкування? Чи, може, невідомий майстер у хвилину розпуки домішав у ці дзвони металу, з якого кують ланцюги та кайдани?

Ось поруч із нею іде її чоловік – чому ж він чужіший чужого? Який злий чаклун підмінив їй Олега, віддав її в руки людини, що годиться їй хіба що в батьки?

І Таня вже рада, що немає отієї вимріяної мармурової паперті з рожевими сходами, ні високої білої церкви, бо її серце наче пов’язали чорненькою хусткою монастирської сестри- черниці.

Відразу ж із церкви пішли провідати тата.

Благословивши дочку на гіркий цей вінець, тато невдовзі помер: він наче боявся, що не витримає – пожаліє її, і тому поспішив заховатися від Тані в могилу. Поховали його не біля церкви, де лежали всі священики, а посеред парафіян, – така була остання татова воля. «Ви ж покладіть мене серед людей, мені там буде веселіше лежати». І ось він лежить серед них – Василів, Микол, Оникіїв, – кого утішав у злигоднях та горі, кому обіцяв царство небесне по смерті, – що ж він скаже Тетяні, яка, як слухняна, покірна дитина, не осмілилась порушити дане татові слово?

Могила мовчить, непорушна й німа, мовчить білий хрест – символ страждання і горя. Тані вже здається, що тато і звідси кудись перебрався – заховався від неї. Затуляє почорнілими долонями очі – не хоче бачити доччиного сумного обличчя. Забиває затужавілою глиною вуха – не хоче чути Таниного зламаного голосу. Обіцяє їй щастя лише у царстві небесному, а не тут, на землі.