Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Нед, людина загалом проста, здається, ставав частиною меблів, статистом у власному житті. Тільки його дочка Пьорл залишалася до нього так само уважною, як і завжди. Нед із тривогою в серці спостерігав, як Голмс робить Ґерті й Джулії компліменти, усміхається, дарує подарунки з медовими словами на вустах — особливо Ґерті — і як у відповідь сяють жінки. Коли Голмс ішов від них, вони якось знічувалися і починали поводитися дратівливо й різко.

Ще прикріше було Недові від ставлення клієнтів до його власної особи. Справа не в тому, що вони казали, а в їхніх поглядах: у них читалося щось ніби жаль чи навіть співчуття.

Одного вечора в ту пору Голмс попросив Неда про одну послугу. Завів його у велике підвальне приміщення і зайшов усередину, а тоді попросив Неда зачинити двері й послухати, чи чути, як він кричить. «Я зачинив двері та приклав вухо до одвірка, — згадує Нед, — але було ледве чути». Нед відчинив двері, і Голмс вийшов. Тоді він попросив і Неда зайти досередини й покричати, щоб він, Голмс, сам перевірив, наскільки мало звуку проходить крізь двері. Нед зайшов, але вискочив назад, коли Голмс прочинив двері. «Мені ця справа не подобається», — сказав він.

Навіщо комусь звуконепроникне приміщення, на думку йому не спало.

Поліція отримувала різноманітні попередження: листи від батьків загублених, візити детективів, яких найняли батьки, але все це губилося в міському хаосі. Складалося враження, що зникати — народна розвага мешканців Чикаго. Дуже вже багато людей зникало, в усіх частинах міста, і всі ці випадки було важко розслідувати належним чином, та й забагато перешкод ставало перед слідством. Чимало з патрульних були дуже мало обізнані, призначали їх начальники відділків на свій розсуд. Детективів було мало, ресурси та вміння їхні були мінімальні. Класові питання збивали слідство з пантелику. Типові зникнення: дівчата-польки, хлопці зі скотобази, робітники-італійці, негритянки — не видавалися вартими великих зусиль. Тільки зникнення людей заможних викликало енергійну реакцію, та й у цьому випадку детективи все одно мало що могли зробити, хіба що слали телеграми в інші міста й періодично навідуватися до моргу, перевіряючи щойно знайдені нерозпізнані тіла чоловіків, жінок чи дітей. У якийсь момент половина детективів міста була зайнята розслідуванням зникнень, і це підштовхнуло голову поліції оголосити, що він розглядає можливість сформувати окремий підрозділ, «бюро таємничих зникнень».

Жінки й чоловіки зникали приблизно порівну. Молода Фанні Мур, приїхавши до міста з Мемфіса, не повернулася туди, де вона мешкала в Чикаго, — і більше ніхто її не бачив. Дж. В. Хайлімен одного дня пішов з роботи, сів на приміський потяг і зник, як написали в «Tribune» — «наче крізь землю провалився». Щодо жінок підозрювалося, що їх зґвалтовано, щодо чоловіків — що їх пограбовано, а тіла скинуто в глибокі води річки Чикаго або сховано в провулку в районах Галстед чи Леві, або ж на неспокійному відрізку Кларк-стрит між вулицями Полка й Тейлора, що його ветерани поліції прозивали «Шаєнкою» (за назвою войовничого індіанського племені шаєнів). Знайдені тіла доправляли в морг; якщо їх не розпізнавали, то далі їх везли в анатомічний театр медичного коледжу Раша чи, може, окружної лікарні Кука, а звідти — до препараторської лабораторії, де виконувалася тонка робота відділення м’язів і сполучних тканин від кістяка — кістки й черепи відбілювали, а тоді знову збирали в скелет для використання лікарями, музеями анатомії чи вряди-годи продавали приватним колекціонерам наукових цікавинок. Волосся йшло на перуки, одяг передавався в центри соціальної допомоги.

Як і на «Union Stock Yards», у Чикаго нічого марно не пропадало.

Архітектори зі сходу та з Чикаго знову зустрілися в понеділок уранці, 12 січня, у бібліотеці фірми Бьорнема й Рута на верхньому поверсі «Рукері». Рут не прийшов. З Нью-Йорка прибув Вільям Р. Мід на заміну своєму колезі Мак-Кіму, який перебував у жалобі. Поки чоловіки чекали один одного, до бібліотеки час від часу заходили люди поглянути у східні вікна на широке озеро Мічиган. Світло потрапляло до бібліотеки надприродно сильне, наповнене відблисками озера та його скрижанілих берегів.

Бьорнем підвівся, щоб офіційно привітати гостей, але почувався невпевнено. Він знав: східні колеги зберігають похмуре мовчання — і, здається, був налаштований будь-що завоювати їх лестощами на межі дифірамбів (Луїс Саллівен згадував, що цією тактикою Бьорнем володів особливо майстерно). «Сам не надто чутливий до лестощів, хіба що трохи сентиментальний, він швидко засвоїв ефективність цього бальзаму, якщо ним густо мазати великих підприємців, — писав Саллівен. — Луїс не раз бачив його в дії, і спочатку його вразила безсоромність Бьорнема, але потім він дивом дивувався, як на ті лестощі купився їхній об’єкт. Метод був примітивний, але працював».