Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Інґлвуд переживав бум, і Голмс вбачав у цьому можливість. Відколи він прибрав до рук аптеку, його вельми цікавив пустир напроти неї. Навівши деякі довідки, він дізнався, що та ділянка належить одній пані в Нью-Йорку. Улітку 1888 року він перекупив землю і, думаючи наперед, зареєстрував її на фіктивне ім’я Г. С. Кемпбелл. Невдовзі він почав робити прикидки та планувати спорудити на тій території будівлю. З архітектором він не радився, хоча хороший архітектор — шотландець Фрейзер — мав свою контору в тому самому будинку, що й колишня аптека Голтона. Звернутися до архітектора означало розкрити істинний характер тієї споруди, яка раптово виникла в уяві Голмса.

Загальний вигляд споруди та її призначення постали перед ним водночас — немовби хтось витягнув із шухляди креслення. Він хотів, щоб на першому поверсі були роздрібні крамниці, які б давали прибуток і приваблювали якомога більше жінок; житлові приміщення були б на другому і третьому поверхах. Його власна квартира й великий кабінет займатимуть ріг будівлі над перехрестям Шістдесят третьої і Воллес-стрит. Це — загальний вигляд. А найбільше тішили його певні деталі майбутньої будівлі. Він накреслив дерев’яний жолоб, який би спускався з таємного місця на другому поверсі до самого підвалу. Жолоб він планував намазати мастилом. Поряд зі своїм кабінетом він уявляв окремий вхід до місткого підвалу, повітронепроникного, із залізними стінами, під якими був би прокладений азбест. Газовий світильник в одній зі стін того приміщення вмикатиметься з шафи в його кабінеті, так само як й інші світильники в приміщеннях будівлі. Унизу буде великий підвал з прихованими кімнатами та ще глибше приміщення для зберігання нетривкого матеріалу.

У міру того, як Голмс мріяв і замальовував, майбутня будівля ставала дедалі складнішою і цікавішою. Але то була ще тільки стадія мрії. Йому було навіть важко уявити ту приємність, якою сповняться його дні, коли його проект здійсниться, і будівлею ходитимуть справжні жінки, з плоті та крові. Як завжди, ця думка його збуджувала.

Будувати таке, розумів він — завдання не з простих. Голмс розробив стратегію, яка не лише відводила від нього підозри, а й зменшувала вартість робіт.

Він розмістив у газеті оголошення, шукаючи будівельників та інших потрібних робітників, і невдовзі вони з’явилися і, разом із численними кіньми, взялися за земляні роботи на пустирі. Вийшла велика яма, котра нагадувала гігантську могилу, навіть так само пахла цвіллю, але робітників це не засмучувало — там можна було сховатися від літньої спеки, яка дедалі наростала. Із землею було складно. Перші кілька метрів ішли легко, а далі починався мокрий пісок. Котлован треба було зміцнити, обклавши колодами. Зі стін сочилася вода. Пізніше чиказький будівельний інспектор зауважував у своєму звіті: «Фундамент закладений нерівно, подекуди різниця висоти становить 4 дюйми на 20-футовому проміжку [22] Тобто приблизно 10 см на 6-метровому проміжку. ». Мулярі заклали фундамент і зводили зовнішні стіни, а внутрішнім каркасом зайнялися теслі. Вулиця аж гула від звуку пилок.

Голмс показав себе вимогливим замовником. Коли робітники приходили до нього по платню, він знімав з них гроші за неякісну роботу, та й за гарну міг відмовитися заплатити. Вони йшли від нього — або він сам їх звільняв. Наймав натомість інших і поводився з ними так само. Робота просувалася повільно, але коштувала замовнику значно дешевше, ніж мала б. Від такої плинності кадрів була ще одна побіжна користь: кількість людей, які розуміли таємниці будівлі, зводилася до мінімуму. Робітникові можна дати конкретне завдання, наприклад провести газ у великий підвал, але в тому вузькому контексті, в якому він це виконує, це розпорядження може здатися розумним або, в гіршому випадку, просто дивацтвом.

Але при всьому цьому мулярові Джорджу Баумену праця на Голмса згадувалася як щось моторошне. «Не знаю, що й думати про цього Голмса, — стверджував Баумен. — Я пропрацював на нього днів зо два, і тут він підійшов до мене й питає: мовляв, чи не важко мені цю роботу виконувати, стіну мурувати? Спитав мене, чи не хотів би я заробити гроші в легший спосіб, і, звичайно, я погодився. Минуло кілька днів, він підійшов до мене і, показуючи на підвал, сказав: “Бачите там, унизу, чоловіка? Ото мій шваґер, і ні він мене не любить, ні я його. То вам було б дуже легко скинути під час вашої роботи йому цеглину на голову — і я дам вам за це п’ятдесят доларів!”»