Валерій Марценюк - Трагічна любов отамана Артема

– Доброго дня Ганно! А де це мій непосидючий брат гуляє, що таку гарну жіночку залишає на самоті? – обережно звернувся лагідним тоном Петро до жінки, знаючи про її гострий язик.

– Та де ж він може бути, казав, що на рибалку йде, щоб рибки на вечерю упіймати. Але не дуже я йому вірю, знаю що до молодиць ласий, то згодом піду перевірю у який став він своє вудилище закидає, – також майже жартома відповіла Ганна.

– То сходи, кума, сходи та перевір, а поки що насип мені свого смачного борщу, бо як той пес зголоднів на клятій роботі. Та поклич сюди Павла, допомога його мені тут терміново знадобилась. Хочу послати його в Гранів з повідомленням для тамтешньої міліції, – проговорив Петро.

– Та ти що, Петро, він ще майже дитина, мо, що ще там тобі наплутає! – не втерпіла, щоб щось не заперечити, Ганна.

– Та ні, вибач, вже шістнадцятий рік йому йде, яка ж він ще дитина. Та й нехай привчається до справи, може вдасться його до нас на роботу прилаштувати, – заперечив кумі Петро.

Почувши про роботу, Ганна більше не стала заперечувати куму, насипала йому гарний полумисок паруючого борщу, поклала поряд ложку, цибулину, окраєць хліба та пішла собі поратись по господарству. Прислухаючись до діалогу матері з дядьком, Павло поволі підійшов до столу з німим запитанням у очах.

– Сідай племінничку, та послухай мене уважно. Добре пообідай, потім візьмеш коня і поїдеш у містечко Гранів до тамтешнього начальника міліції Грищенка. Повідомиш йому розпорядження, щоб приготував свій загін самооборони до можливих восьмого числа бойових дій між повстанцями, що знаходяться в гайсинському лісі та червоними військами, – напівголосно розпочав Петро розтлумачувати племіннику суть завдання.

– І ось, Павле, далі слухай дуже і дуже уважно. Поїдеш до Гранова по дорозі, але на зворотному шляху, коли вже стемніє, стиха завернеш до лісу. Там знаходиться загін повстанців під проводом Артема Онищука. Знайдеш отамана, тільки йому одному без свідків, передаси від мене привіт і розкажеш ту ж інформацію, що її ти повезеш у Гранів, – завершив Петро свій інструктаж.

– А я встигну до вечора повернутись додому? – в очах у Павла промайнув неприхований острах.

– Думаю, що до опівночі повернешся. Але май собі на увазі, що про прогулянку лісом нікому ні слова, бо тут легко можна втратити голову. Добре затямив?! – промовивши ці слова Петро закінчив обідати та прудко піднявся з-за столу.

Після обіду, Павло щоб обійтись без чергових напучувань матері, яка поралась біля печі, крадькома прошмигнув у конюшню, осідлав коня та, підганяючи його лозиною, прудко поскакав по дорозі у напрямку Гранова.

Ще звечора сьомого грудня, не очікуючи нападу червоних, що мав, за інформацією з Гайсина, відбутись завтра вранці, колона об’єднаного загону вирушила в дорогу. Колону, яка розтягнулась на півкілометра по дорозі у напрямку села Шура-Бондурівська, на прудкому гнідому коні очолював сам отаман Артем. За ним рухались козаки його загону, потім козаки загонів отаманів Марусі, Вінтоненка та Якубенка. В центрі колони розташовувався кінний обоз з провізією та гарматна батарея із боєзапасом. Замикав колону ар’єргард з козаків отамана Лихо. Таке розташування колони об’єднаного загону дозволяло швидко, у випадку нападу червоних, розгорнути оборону навколо центрального ядра колони, що складалось з обозу та гармат. Окрім того, голову колони та її хвіст контролювали найбільш досвідчені у бойовій справі отамани.

Тут слід зупинитись на тому, що як Артем Онищук, так і отаман Лихо, зовсім не були «отпетыми бандитами», чи «матерыми уголовниками», як про те розпиналась на усіх газетних шпальтах та по всіх кутках України пропагандистська машина радянської влади. Така характеристика підходила швидше усього до червоного героя-комбрига Котовського, який у ті буремні роки протистояв армії УНР та повстанцям. Той дійсно у свій час був і бандитом і «матерым уголовником», отримавши за це десять років каторги та судовий присуд до «вищої міри».

В той же час як Лихо, так і Артем Онищук були бойовими офіцерами спочатку царської, а потім армії Української народної республіки, що пройшли добрий вишкіл румунського фронту, а потім фронтів армії УНР.

Окремо слід зауважити, що отаман Лихо (а це було псевдо отамана, справжнє прізвище якого було Дорошенко) був у свій час, як і Артем Онищук, кадровим офіцером армії УНР. У 1919-му році Симоном Петлюрою йому було присвоєно чин підполковника армії УНР, як командиру першого Надбужанського повстанського полку [5]. Дорошенко був сином священика Кам'янець-Подільської губернії, мав на той час вік тридцять три роки, знав декілька мов, був колишнім поручиком царської армії. Після відступу військ Директорії на територію Польщі, Дорошенко проживав у селі Четвертинівка, його тестем був бершадський священик.