Валерій Марценюк - Трагічна любов отамана Артема

Олександрі Соколовській на той час було тільки шістнадцять років. Вона щойно завершила навчання у четвертому класі Горбулівської гімназії і певний час вчителювала у церковно-приходській школі. У загонах братів Саша виконувала роль зв'язкової. Обдарована даром переконання, вона їздила по навколишніх селах та агітувала селян виступити на захист свого майна і осель. Зодягалась Олександра у коротку спідницю, синю чумарку, чоботи з острогами та сіру шапку з червоною стрічкою. На цій стрічці був виписаний синім чорнилом гарним каліграфічним почерком заклик: «Смерть ворогам України!».

Бойовий шлях Дмитра, як і у його брата Олексія виявився теж досить коротким. На отаманському місці братів заступив Василь Соколовський, військова дорога якого виявилась іще коротшою. Невблаганна доля відвела братам Соколовським для боротьби з ворогами України дуже мало часу. Після загибелі Василя, повстанську бригаду очолила наймолодша сестра, яка взяла собі імя-псевдонім Маруся і мала на той час усього тільки сімнадцять років.

Після злуки з іншими отаманами об’єднаний загін на початку грудня 1920-го року розташувався у старих окопах у лісі за десять верст від Гайсина. Цей укріплений район залишився ще з часів війни 1914-го року та призначався для організації нової лінії оборони у випадку відступу військ царської армії. Окрім глибоко виритих та добре облаштованих деревом окопних комунікацій тут також були непогано побудовані бліндажі та вогневі точки, що дозволяло розраховувати на зимівлю загону у цілком пристойних умовах.

Тому командування об’єднаного загону прийняло рішення провести підготовку бліндажів і комунікацій до зимового базування. Не затягуючи цього питання увесь особовий склад приступив до приведення бази свого розташування до жилого стану. Розпочались роботи по укріпленню стін та дахів бліндажів, утепленню приміщень та встановленню в них дров’яних пічок. Окремим підрозділам, що мали через своїх козаків зв’язок з місцевими селянами, вдалось навіть дістати та встановити в бліндажах залізні пічки-буржуйки.

Господарська частина зайнялась заготовлюванням провіанту, для чого на околиці бази періодично споряджались продовольчі загони. Ці загони, перш за все спорожнювали продуктові запаси навколишніх осередків більшовицької влади, які готувались для відправки в сусідню Росію. Звичайно, така діяльність не могла зостатись непоміченою владними структурами більшовиків, бойові частини яких на той час, в результаті миру з поляками, були повністю кинуті на боротьбу із залишками армії УНР.

Відтак обживатись у теплих бліндажах повстанцям довелось недовго. Проти об’єднаного загону під проводом отамана Артема командування Червоної армії кинуло у бій 216-й полк 24-ї дивізії. Цей полк явно переважав у живій силі об’єднаний загін і тому на раді отаманів було вирішено не вступати з ним в прямі позиційні бої. Отамани прийняли рішення застосувати тактику партизанської рейдової війни, яка полягала у постійній зміні місця дислокації загону. Така тактика повинна була дати можливість спробувати уникнути повного знищення загону.

Інформацію про підготовку каральної операції проти повстанців передав у штаб повстанського загону один із працівників гайсинської міліції Петро Кендзик. Ще у 1917-му році він розпочав працювати у гайсинській повітовій міліції під керівництвом Ананія Волинця, та так і продовжував свою службу при радянській владі. Петро всі ці буремні роки сумлінно виконував свої обов’язки по підтриманню революційного порядку у Гайсинському повіті і був залишений на цій службі радянською владою. В той же час він в душі щиро співчував борцям за українську ідею, а тому і не втримався, щоб не повідомити Артема Онищука про прибуття в місто частин 216-го полку.

В ці дні повітова міліція отримала оперативне розпорядження ЧК про необхідність підготовки особового складу в Гайсині та навколишніх селах і містечках до сприяння наступу 216-го полку на загін Артема. Отримавши розпорядження повідомити міліцію містечка Гранів, Петро сів на свого коня, що був прив’язаний у повітці повітової міліції та направився на окраїну Гайсина. Там на вулиці Яблуневій проживала сім’я його рідного брата Миколи. Самого Миколи дома не виявилось, була тільки його дружина Ганна, огрядна жіночка середнього віку та зросту, з яскравим рум’янцем на щоках, яка до того ж доводилась Петру кумою по молодшому сину. На подвір’ї біля реманенту порався також один з племінників Петра – Павло.