Валерій Марценюк - Трагічна любов отамана Артема

– Увага! Всім швидко піднятись та готувати коней.

За десять хвилин курінний віддав наступну команду.

– По конях, за мною.

Курінь потихеньку вибрався на дорогу і тільки-но збирався направитись в сторону Волочиська, як хтось із козаків вигукнув:

– Друже курінний, дивись, справа червона кіннота!

І дійсно, зі сторони Війтівців на Проскурівській дорозі показалась голова великої колони кінноти. Судячи по вершнику у червоному кашкеті, що летів на чолі колони, то була кінна бригада Котовського. Враз над куренем Артема і колоною котовців розпочала вибухати шрапнель. Це батарея з восьми гармат Залізної дивізії відкрила вогонь по червоним. Зрозумівши, що гарматний вогонь своєї ж артилерії може накрити і вояків його куреня, Артем подав команду усім звернути з центральної дороги вліво у сусідній ярок. За кілька хвилин залишки куреня сховались від обстрілу у тому ж ліску, де провели попередню ніч.

Котовці теж не пішли в наступ прямо на батарею Залізної дивізії, а звернули з дороги вправо і розпочали обхідний маневр з тим, щоб зайти гармашам з тилу. Розстрілявши усі свої набої, та розтрощивши при цьому батарею червоних, що зненацька вискочила з Війтівець на відкриту місцину, батарея Залізної дивізії розпочала швидкий відступ у сторону Волочиська.

Спішившись у лісочку, Артем організував кругову оборону з козаків куреня, після чого зібрав на галявині вцілілих сотників та інших старшин. Старшини повагом розсілись на галявині, а курінний звернувся до них з такими словами:

– Панове-браття! Усі ми бачимо, що Дієва армія, опинившись сам на сам з більшовицькими ордами, зазнала нищівної поразки. Поляки нас зрадили і уклали з червоними ганебний мир, за яким мають нас роззброїти, інтернувати та кинути у табори. Наша задача на сьогоднішній день полягала в тому, щоб відійти на правий берег Збруча і скласти зброю. Ми ще можемо це зробити, переправившись через річку у зручному для цього місці. Звичайно, через міст у Волочиську нам це не вдасться, бо там вже котовці, але брід в іншому місці знайти ще можна, річка тут не дуже глибока та широка.

– Проте, браття, ми можемо показати і грабіжникам-більшовикам, що не все то мед, що ним здається, – продовжив курінний свою мову.

– А тому я хочу запропонувати вам, панове старшини, інший, більш лицарський вихід з цієї ганебної ситуації. Ми повернемось назад, на терени наших рідних Гайсинщини та Брацлавщини, звідки більшість з вас родом, щоб продовжити боротьбу. Адже дома і рідні стіни допомагають. Прошу, панове, висловлюватись, хто яку думку має.

Деякий час на галявині стояла тремтлива тиша, яку порушувало тільки ледве чутна тріскотня пострілів далекого бою. Цю тишу першим порушив сотник Галайда:

– Панове козаки! Всі ми разом пройшли ту криваву дорогу, що пролягла нам з листопада 1919 року, коли під ударами, як білих так і червоних ми змушені були відступити на польські терени. Тоді ми були союзниками поляків і вони до нас відносились з певною повагою, бо розраховували на підтримку у боях з більшовиками. А тепер ми хто для них будемо?! Так звичайно, ми будемо просто бидлом, будемо їх холопами, як це було вже не раз у нашій історії. Тому я підтримую думку курінного про повернення до рідних країв.

Наступним слово взяв чотовий Ковальчук:

– Браття! Не хочу я спокійно сидіти десь на чужині під сторожею польських жовнірів та перейматись думкою, що дома моїх батьків, братів і сестер грабують кляті більшовики. Тому я теж голосую за повернення.

Коли по черзі висловились усі старшини, виявилось що бажаючих інтернуватись до польських таборів серед присутніх немає, а тому зголосились за повернення до рідних місць. На завершення ради курінний Онищук сказав таке:

– Панове старшини! Ситуація у нас склалась така, що з цього моменту ми з стройового куреня Дієвої Армії УНР перетворюємось на самостійний повстансько-партизанський загін, а тому я не хочу щоб у наших лавах хтось зоставався з примусу. Прошу вас запропонувати усім козакам, хто бажає перейти у Польшу, зголоситись до мене і вони можуть сьогодні ж залишити наш табір.

Коли ранком наступного дня курінь Армії УНР, а тепер вже повстансько-партизанський загін під проводом отамана Артема вирушив у зворотну дорогу до рідних осель, з його лав відділилось дев’ять вершників, які повернули своїх коней в сторону Збруча.

Шлях тепер уже повстансько-партизанського загону отамана Артема Онищука пролягав на рідну Брацлавщину через містечка Ярмолинці, Віньковці, Ялтушків, Копайгород, Шпиків, Тиврів. Старшині та козакам загону було зрозуміло, що отаман хоче повернутись у рідні місця, які він знав як п’ять пальців на своїй руці. Це дозволило б загону певний час маневрувати, уникаючи прямих сутичок з більшовицькими військами. В той же час повністю таких сутичок уникати все ж не вдавалось. Більшовики, звільнивши внаслідок миру з поляками свої регулярні військові частини, кинули їх на боротьбу з залишками Дієвої Армії УНР та регіональними повстанськими загонами.