Роман Іваничук - Через перевал

«Пане Анатолію, постривайте, – підвів руку Корнило, – ми мусимо нині повести розмову не про літературу взагалі, а про її сучасний витóк, чей не можемо вічно киснути в національній заводі, нас мусить нарешті почути Європа! Доки ми будемо жити славою минулого? Ця наша пристрасть давно викликає насмішки в сусідів, мовляв, – не вміючи побудувати державу, суголосну новому часові, ви з містичним мазохізмом заганяєте Україну мало що не в Трипілля та ще й пишаєтеся тим…»

«Звісно, це недобре, – відказав Анатолій. – Та є тут один нюанс: українські письменники мають не тільки збагачуватися знанням світової літератури, а й надихатися ароматом рідної, і якщо будемо дотримуватися таких правил, тоді новий літературний стиль стане співзвучним із світовим, проте матиме національну матрицю. Це закон, панове, закон! А те захоплення наших постмодерністів ребусами, непрозорістю художнього вислову – то в Європі давно вже пройдений етап».

Червоноголовий юний поет із променистими косичками перестав сновигати залою й декламувати лихослівну поезію, він зупинився за спиною Анатолія й прислухався, ніби намагався зрозуміти, що той говорить, – видно, його зацікавили переконливі інтонації Анатолієвої мови.

«Я тобі потім перекладу, – обізвалася із скандинавського гурту поважна жінка, яка пильно прислухалася до дискусії. – Я Гелена Краґ, – звернулася до Анатолія, – перекладачка Достоєвського на норвезьку. І Толстого – теж… І скажу вам, добродію: я не люблю націоналістів».

Анатолій промовчав, він думав, що відповісти цій норвезькій космополітці.

Тим часом до Северина підійшла молода жінка з розкосими очима, мала вона гладко причесане чорне, мов смола, волосся, гривку на чолі й бронзове, ніби виполіруване обличчя. Своєю зовнішністю геть відрізнялася від інших скандинавів – Северин пильно приглядався до неї. Була зодягнута в жовту шовкову пелерину, в штани із шкіряною аплікацією, підперезана червоним поясом, з мочок вух звисали червоні сережки, а груди прикрашало дороге коралове намисто.

«Я хочу з вами познайомитися, – сказала англійською. – Ви весь час поглядали на мене, певне, я вам сподобалася, а в нас такий звичай, що жінка має відповідати взаємністю».

Северин зніяковів – такого зізнання від жінки не чекав, сказав, придивляючись до її цікавого обличчя:

«Так, я справді задивився на вас, ви зовсім відрізняєтеся від них, – показав на її товариство. – Хто ви?..»

«Я ґренландка. Йоганна. Вчителька ескімоської й англійської мов, а теж – мисливець. Ну і поетка…»

Северин звернув увагу на її взуття з тонкої тюленячої шкіри, вишите яскравими візерунками. Посміхнувся.

«Ви зовсім як Саламіна!»

«О, ви чули про Рокуела Кента! Ми шануємо цього американського маляра… Тож будьмо знайомі».

Вона подала Северинові руку – міцну й тверду, гейби чоловічу.

«Северин», – назвав своє ім’я Майстер.

«Чи можу вас колись запросити на кафемик? Це по-нашому вечеря з кавою… Згода?»

Йоганна повела долонею по Севериновій щоці: пучки її пальців були м’які й чутливі.

«Ви мені подобаєтесь. А як я вам?»

«Ви чарівна, Саламіно», – відказав Майстер, до решти знітившись.

Після обіду теплохід «Ренесанс» мав розпочати круїз. Вранці Северин ще раз вийшов на вершину Лікабету: за два дні перебування в Атенах він навдивовижу звикся з цим білим містом, якому немає краю, ніби воно переповзло через Пірейську затоку й сягнуло острова Саламін, що он мріє вдалині. Майстер згадав назву цього шматка грецької суші, славної переможною битвою греків з персами, – і це ймення повернуло його думки до вчорашнього бенкету в «Таверні під Акрополем».

Згадка ласкаво діткнулася серця: ким буде для нього в цій подорожі вродлива ескімоска Саламіна з її наївною відвертістю в мові, і в прихованих повіками очах – невловимою таїною, готовою йому відкритися; а може, вчорашня зустріч з нею – то лише підігрітий вином приємний подорожній епізод, й вони з Йоганною за час круїзу більше й словом не перекинуться?

Відчуття солодкої тривоги огорнуло Северина при згадці про Йоганну-Саламіну: в свідомість раптом увірвався інший спогад, що його Майстер намагався приглушити забуттям, і це йому ніколи не вдавалося. Був він немов дихання, мов серцебиття, без яких неможливо жити. З глибин далекого минулого завше зринала постать дівчинки, яка колись перед його відбуттям на армійську службу явилася йому на Святоюрському майдані у Львові: дівчинка бавилася м’ячем, мала довге до пояса русяве волосся й великі зелені очі, м’яч покотився до його ніг, він підняв, подав малій незнайомці, а тоді зелене полум’я залило його всього, і Северин збагнув, що з тієї повені вогню не виринути йому ніколи, він і не хотів виборсуватися з того виру, та кликав хлопця невблаганний обов’язок – він мусив покинути своє місто на довгих три роки й залишити дівчинку на майдані. Северин поцілував її й закляв, щоб за три роки прийшла на це саме місце, й дівчинка пообіцяла… Та проминає вже й життя, а Северин не зустрівся з нею; ті, які траплялися, – то була не вона, й Майстер далі ждав її – дівчинку із Святоюрської гори.