Роман Іваничук - Через перевал

Северин відчув, як почало до нього добиратися незнайоме досі бажання втекти від свого світу в чужий – суворий, холодний і неповторний. І ось є така можливість – нехай лише в уяві, хай тільки в розмові. А якби назовсім?..

Стрепенувся від такої несусвітної думки: як – покинути свій край і полюбити чужий? А хіба не так вчинив Рокуел Кент?

Стояли поруч, торкаючись одне до одного ліктями й водночас розмежовані прихованим гріховним бажанням. А вже сіріло надворі, закінчувалася коротка ніч, теплохід заходив у ворота Дарданеллів.

«Я піду в каюту», – промовила Йоганна й тихо притулилася до Северинового плеча.

Й він нестримно забажав її обняти. Але не зробив цього. Сказав:

«Ми так і не розмовляли…»

«Хіба ні? А мені здається, що проговорили всю ніч».

«Коли ж озвучимо нашу мовчанку, Саламіно?»

«Я запрошу вас на кафемик, як обіцяла. Але вже на березі».

З Одеси вирушили на Констанцу, й тоді на шкафуті теплохода, в тісному приміщенні читальні українські письменники влаштували літературний вечір. З польської групи завітав пан Єжи, вслід за ним увійшла Еліта Пре, і хтось пожартував: «Еліта пре, Еліта пре!» – згадавши, певне, її безцеремонне вторгнення в українське товариство в «Таверні під Акрополем»; дівчина вловила гру слів і щиро засміялася: «Зовсім і не пру, я нині добра й чемна, а «Еліта Пре» – це моє шпіцнаме чи то пак псевдонім – я називаюся Марися Войцеховська».

Вона глянула на хлопців великими синіми очима, в яких гніздився блуд, і не треба було його викликати надміром вина: дівчина з природи була грішно звабливою, вона, зрештою, добре усвідомлювала свою здатність збуджувати у чоловіків хіть, однак тепер поминула всіх, подріботіла короткими крочками, спутана тісною спідничкою, що обтискала виточені сіднички, й опустилася на половину крісла біля свого обранця – культуриста Корнила, втираючись м’якушем грудей у біцепси спортовця.

«А чи дасте мені слово, панове? – запитала всіх, не зводячи при тому закоханого погляду з Корнила. – Я за минулу ніч написала жмуток еротичних поезій – пальчики оближете!»

Звісно, Еліта хотіла почути згоду від Корнила, якого попросили вести вечір, однак йому добре було сидіти біля гарячої дівчини, яка чимраз щільніше притискалася до нього стегном, ніби силкувалася виштовхнути його з крісла, – в такій пікантній ситуації йому зовсім не хотілося брати на себе функцію ведучого, хоча це йому, як маститому критикові, й належалося.

З паузи скористався Теодор, він викотився на се- редину кола і, звівши вгору обидві руки, театрально заволав:

«Initio! Іnitiamus! [5] Починаю! Починаємо! (Лат.) Розпочинаємо літературний вечір українських бардів, витворних майстрів слова, адораторів муз і ґрацій, однак перше слово я з найвищою приємністю надаю нашій чарівній польській гості, вродливішій від морських сирен, які, можливо, в цих морях спокушали колись співами хороброго Улісса, – пані Еліті Пре!»

Дівчина підвелася, обтягнула шовкову білу блузочку, декольте при цьому розширилось, й рожевий жолобець між персами збіг униз, загубившись у глибині пазушини; Корнило примлівав і баламутним поглядом впивався у її вгнуте лоно. А Еліта розпалювала його невтримне бажання завуальованими поетичними метафорами, що символізували солодке проникнення в її плоть могутнього чоловічого тіла, і вже не стало в неї власного, а тільки чужа твердь; вона вся перемінилася в свого коханця, і не він нею, а вона ним цілком володіла, мучила, розпікала, поки той не впокорився їй, вибухнувши гарячим струменем своєї потужності, й вона нарешті з вампіра стала знову звичайною жінкою – була втихомирена, ласкава й оновлена силою рідного вже їй тіла.

«Sic itur ad astra!» [6] Дивись завжди на зорі! (Лат.) – вклав бельбас Теодор у латинський афоризм найвищу похвалу польській поетесі, та їй і без того присутні дружно заплескали.

Тарас нахилився до Северина й прошепотів:

«Знаменита, досконала й майстерно закамуфльована еротика».

«Мені ще треба звикати до такої відвертості в поезії», – відказав Майстер, проте мав збуджений вираз обличчя, й Тарас це помітив.

«Ви звикли сприймати лише класичну музику життя, Майстре. А є ще імпровізації, гра без нот, і її виконують люди з новим слухом».

«Ти людина нової цивілізації, Тарасе. Вона вривається в наше особисте життя, і я бачу, як руйнуються старі цінності, до яких старше покоління звикло. Я – людина тисячоліття, що минає, реліквія цивілізації старої й серед вас, молодих, – анахронізм… На тих нових людей я дивлюся, як європеєць на китайців, не розрізняючи їхніх облич. І ще на наших очах розпадаються ідеології, які ми вважали святими, я не чую патріотизму в новітній поезії: вона чужа, індиферентна, космополітична. А втім, ці новонароджені стилі – ефемерні й нетривкі: скільки модерністських напрямів з’явилося останнім часом, і всі вони опинилися в глухому закуті…»