Роман Іваничук - Через перевал

«А в нас ще нема такої матерії, щоб стала виміром національного інтелекту, – промовив завжди категоричний Корнило. – У нас нема літератури!»

«Навіщо повторюватися за Лессінґом і Франком – і ще так претензійно? – скривився Северин. – Скажи щось своє».

«І один і другий, – мовив із зверхнім спокоєм Корнило, – видали цю феноменальну сентенцію на переломі епох, і вона розбудила до життя цілі когорти письменників – в Німеччині і в нас».

«Отже, була-таки ця література, якщо її хтось розбудив».

«Так, але нині настає нова ера, тож мусить народитися й нове мистецтво – на рівні європейських партитур!»

«Влучно, дуже влучно сказано, – прошамкав Теодор з напханим імбирними коржиками ротом. – Ad maiorem Dei gloriam! [4] До найвищої слави Бога! (Лат.) »

Дискутанти не звернули уваги на премудру репліку Теодора. Корнило продовжував розвивати свою думку:

«Таж не можемо й не маємо права, пане Майстре, залишатися й далі на рівні ваших галицьких екзерцисів про вбогих дівок, що йдуть заміж, а багаті все лише плачуть, ніби між багацькими дівками не знайшлося досі хоча б однієї з чорними бровами… Скажете – фольклор? А західняцька література – то ж суцільний фольклор: сама тільки опришківська тема переповнила по вінця вашу літературну скарбницю. І все – втішання бідністю, і все – ґлорифікація доморощених марксистів, що закликають грабувати награбоване: експропріюй експропріаторів!»

Постмодерніст із Бистричан, Юрко, романами якого Северин завше захоплювався, раптом випалив таке, на що Майстер довго не міг знайти відповіді:

«Не чіпаймо галицької літератури – її ще немає. Та й Галичини, правду кажучи, немає теж… Галичина – то штучне територіальне утворення, доважок до Великої України. Скажете – П’ємонт? Цей ваш П’ємонт перенаселений солодкими патріотами, які тільки й уміють плакати над шматком полотна, зшитого з синього й жовтого окрайців. А свої твердині будують на печі…»

«Але ж вони… – аж по хвилі здобувся на слово Северин, – вони ж першими позлазили з тих печей й оголосили голодування на майдані біля Хрещатика… Чому ж ти тоді й носа не вистромив зі своєї фортеці?.. І ще хочу тебе спитати: ця філософія – то твоя власна вигадка чи ти слово до слова процитував академіка Михайла Погодіна – відомого русотяпа з половини XIX століття?.. А я собі думаю: хто ж то породив нинішніх шельмувальників наших святинь? Таж ви, ви – інтелектуальні нігілісти!»

Юрко не встиг відповісти: несподівано заговорив вічно мовчазний перекладач Анатолій. Він ніби й не слухав розмов, заглибившись у себе, – та й не дивно: Анатолій знав більше десятка європейських мов, і ніхто не міг би вгадати, якою він цієї миті мислить, який переклад обдумує, бо ж устиг озвучити добірною українською мовою Сервантеса, Лорку, Ґете, Шиллера, Гамсуна, Рільке. Він опановував усе нові й нові мови й іноді шокував друзів скаргами, що ось, мовляв, минув уже цілий рік – і марно, бо не засвоїв за цей час жодної; часто він викликав у людей здивування, а то й глузи: хто міг припустити, що цей чоловік сповна розуму, коли він щоранку набирав у кіоску купу німецьких, англійських, французьких і бозна-яких ще газет…

Анатолій обвів маленькими очима присутніх і несподівано голосно виголосив тираду: він говорив довго, й ніхто не наважувався перервати його мову, начебто вона звучала з репродуктора або з екрана телевізора.

«Є в нас література, панове. Аж дивно, що вона є. В окупаційних лабетах, в умовах моральних і фізичних тортур, вимушених компромісів українські письменники титанічними зусиллями витворили літературу, якою міг би пишатися кожен народ. І Галичина не пасла задніх: візьмімо до уваги хоча б Стефаника… І власне завдяки літературі вижила українська нація, бо інших інститутів ми не мали. Тож не ділім літературу за письменницькими поколіннями, за реґіонами, за світоглядом авторів та ідеологією, берімо до уваги лише її естетичну вартість. Бо якщо я не поділяю, наприклад, політичних поглядів Леоніда Первомайського, то це не означає, що я маю відкидати «Дикий мед», його знаменитий роман…»

«Не згоден з вами, – таки зупинив Анатолія Северин. – Я зовсім не маю охоти плисти в єдиному потоці з Собком, Козаченком, Дмитерком, Шмигельським…»

«Ви говорите про апологетичну, мертву літературу, тобто таку, яка не існує, й має вона специфічну, вичерпну і вбивчу назву – «радянська». Чия, якої нації? А ніякої – радянська та й усе… А українська – це твори, пройняті нашим національним духом, навіть якщо вони написані чужою мовою: “Тарас Бульба”, “Роксоланія”… І вона всуціль антирадянська».