Роман Іваничук - І земля, і зело, і пісня

І в тому гомоні вчув Іван Богудухавинний голос апостола Андрія, що пробився крізь хорал старої й нової музики світу до слуху письмовця:

«А що сподіялося в оріянській землі після мого благословення на Святошинській кручі?»

Й передав Іван апостольський зойк, який долинув із правічності, чотирьом пілігримам, що сиділи на забутому поганському капищі довкруж холодного жертовного каменя, котрий протягом тисячоліть не знав жертвоприношень.

Тож обізвався на той запит славний богомаз Євген Безпалий, який з’єднав у образі Андрія Первозваного давноминулий час із днем нинішнім, переступивши межу, що розділювала епохи.

«Що творилося? – перепитав. – А що – кривавилися на цій землі міжусобиці, які знесилювали наших предків. Та врятував їх від загибелі благословенний симбіоз давніх вірувань, на захоплюючі казки схожих, з чистотою християнської любові, про яку мовили між собою апостол Андрій і волхв Богодан.

Та хай про це вам оповість історія…»

Непогідної осінньої ночі 1259 року князь Данило покинув Холм. Із Шумського городища, що біля Кременця, замість гінця від брата Василька прибув владика Іоанн і розказав князеві, що трапилося. Грізний нойон Бурундай, спустошивши Литву, увійшов на Волинь із незліченним військом, щоб покарати Данила, який зламав присягу на вірність великому хакану і, діждавшись немочі Батия, п’ять років тому погромив темника Куремсу під воротами Луцька. Бурундай не прийняв дарів від Василька і Лева й повелів їм зруйнувати всі фортеці. Лев уже розкидав городи Данилів і Стіжок, Львів і Кременець, і Луцьк теж розметав. Василько спалив Володимир. Нині Бурундай вирушає з полоненим Васильком на Холм.

Князь Данило втікав. Не зі страху за власне життя: господину землі Галицької й Волинської вивершувалося шістдесят літ, добрих чотири десятки з них він не сходив з коня і не завжди сидів у сідлі з паленого золота – деколи й охляп, і не кожного разу виїжджав у каптані з грецького оловіру – частіше в яриці, бував і на коні, і під конем, пришпорював свого аргамака в погоні й утечі, сидів на троні і стояв на колінах – життя незмірно втомило князя; тож не ради життя свого Данило, переодягнений за простого дружинника, скакав тепер верхи з Холма до Синєводська, а ради крихти віри: пробереться востаннє до Угрів і гукне звідти ще раз Європі, щоб ставала до хрестового походу, якщо не хоче, щоб нековані ординські коні збивали куряву на вулицях Парижа й Рима.

Попереду й позаду князя на віддалі двох арбалетних пострілів скакали озброєні мечами, луками й чеканами ратники, вибираючи звірині путівці. Данило почувався в безпеці: на лінію від верхів’я Вепра до згину Руської путі в Тур’є ще не встигли, певне, пробратися ординські стежі, князь випередить їх і допаде до Синєводського монастиря Святої Богородиці, захищеного із заходу Тустанською фортецею, де він вісімнадцять літ тому, повернувшись з невдалого сватання до угорського короля Бели IV, перший раз рятувався від орди. Тоді, їдучи до Буди, Данило ще не знав, що над Дніпром уже іржуть ординські коні, він хотів устигнути заручитися союзом з уграми, однак не зумів переконати немудрого короля, що треба ставати пліч-о-пліч проти навали, яка спустошила московитські князівства, а той скоро за це поплатився: орда вийшла на Паннонську рівнину й учинила там те саме, що й по цей бік Карпат, – лихо, яке можна передати хіба словами старозавітного пророка Ісайї: «Вийдуть з лісів звірі дикі, і ратаї перестануть співати на нивах, дороги запустіють, і добре буде тільки мертвим і ненародженим, а горе живим, бо не буде між ними ні сміху, ні богохульного слова, і від крику людського потрясеться земля, і заплачуть тоді ангели, дивлячись, як гине люд».

Так було. Повернувшись із Угрів, не увійшов Данило ні до Берестя, ні до Володимира через сморід трупний, і конали у згарищах угорські села теж; та знекровилася орда й відкотилася – ударив по ній Данило під Луцьком. Що ж учинить тепер, якщо Європа знову обдурить його?

А може, вона вже й не боїться? Коронували Данила в Дорогичині, обіцяли хрестовий похід, а тепер вичікують, уздрівши, що орда вже не має сили мчати до останнього моря, яке бачив у своїх віщих снах Чінґіз, що вона захлинається в руській крові.

Та ні, мусять тремтіти й вони – угри, ляхи, франки: йде ж могутній нойон, найкращий в орді лучник, наслідник самого Субедея, котрий брав усі руські городи іменем нездарного Батия… Невже доведеться самому давати останній бій? Самому… Може, й справді, як мовлять у народі, Господь урятував Данила з пастки над Калкою і не дав топтатися диким ординцям на його тілі поруч з дванадцятьма князями на бенкеті – тільки для того, щоб він міг своїм мечем порятувати Європу?