Роман Іваничук - І земля, і зело, і пісня

Йшов удень і вночі й відпочивав лише у полудневу спеку; вдень зорив за сонцем, а вночі показував йому напрям Молочний Шлях, і брів він попід ним, розгортаючи буйне волоття трав – немов на дні морському. Губився у високій тирсі, ніби в пралісі, там же й знаходив поживу: забирав з гнізд чаїні й перепелячі яйця, ловив куріпок і смажив на вогні, в озерах ловив сітями рибу, що густо телесувалася у кришталевих водах, у дуплах лип та дубів знаходив мед, який збігав по стовбурах й застигав на корі грудами, мов живиця, – земля тут була такою багатою, що й працювати на ній не треба, сама могла нагодувати кочових скитів, які зрідка з’являлися під краєм неба з валками возів й чередами худоби, й там же зникали, канувши за небокрай.

Вряди-годи вихоплювався з тирсового полону, й тоді перед очима, скільки світу, – аж до обрію – скопичувалися один за одним горби й пагорби, а між ними у глибоких байраках кучерявилися острівці ліщинових кущів, оточених, немов сторожею, терном і глодом; згодом горби маліли, а щоб їх побачило небо, бо нíкому тут більше, взивали до нього фіолетовими озерцями люпину та кривавими латками маку й сповзали знову в безмежжя розімлілих під сварожим промінням трав, звідки не видно світу, й дорогу на північ показувала мандрівникові широка бинда Бористену, що просвічувалась голубизною крізь зарості очерету, вільх та трепетолисту.

Не знав Андрій назв цього зеленого буяння, як теж – і богів, які з таким щедрим марнотратством обдаровували не баченими в світі благами майже безлюдний край, і подив та заздрість щербили його серце: чи ж то справедливо вчинив Ягве, коли випалив сонцем Ізраїль, Єгипет, Грецію, густо заселивши їх народами, й вони на безводді й безхліб’ї, в пустелі, пісках і солончаках мусили витворювати високі цивілізації й викрешувати в собі силу мислення в боротьбі з убозтвом землі? А може, саме в жорстокій спонуці до непосильної праці й таїться причина того, що на земних пустищах зродилися неповторні культури, досконалі державні утворення, могутні війська? І все ж таки, для чого обдарував Господь таким багатством сколотський край, де люди навіть домівок не мають: чейже ніколи мешканці бористенських степів не спожиють цього добра. То чи ж не є воно самоціллю й створене лише для втіхи єдиному Богові – тоді, як стільки народів світу ділять крихти, здобуті тяжкою працею на пустках?

Йшов апостол, виминаючи непевних кочівників, які де-не-коли з’являлися на степових в’їжджених дорогах, – сповнювалось тоді зелене безмежжя ревом худоби, іржанням коней, скрипом дерев’яних коліс і лопотінням халабуд, нап’ятих на теліги, – були це ті самі скити-антропофаги, в котрих Андрій викупив Матея, й хоч не йняв він віри, що тут насправді живуть людожери, все ж остерігався бородатих понурих людей, які жили за законом кочівлі: ходила ж бо чутка в грецьких полісах, що скити обертають чужинців у рабів, осліплюючи їх, щоб не втікали; засуджених на смерть скидають з урвищ; на похоронах князів убивають рабів, коней і жон, спалюючи їх разом з покійником на жертвенних вогнях, – про це розповів Матей, застерігаючи його перед напівдикими людьми, в яких перебував у неволі, тож ховався Андрій далеко від доріг у вибалках, коли на обрії з’являлись валки.

Знав Андрій: це ще не той край, де йому звелено хрест поставити, він здалеку прислухався до голосів степових мешканців – не була то мова, яка вгніздилася в пам’яті, коли над ним завис вогненний язик в день зіслання Святого Духа, тож мандрував далі й далі, поки не спустився із пласких гранітних кряжів, що розтинали степ на обаполи, над молитовно тиху річку, яка впадала в Бористен серед розлогої, мов плахта, рівнини.

Над річкою тут то там біліли розсипи хаток під солом’яними стріхами; кожен двір був огороджений плетеним тином і потопав у садочку; посередині обійсть вивищувались щогли журавлів, якими поселяни витягували з криниць, обрамлених дерев’яними цямринами, цеберка з водою; гавкали собаки на прив’язі, на берегах річки тихо паслися корови, і звідусіль немов пісня долинала – чи то співали люди, чи так співуче розмовляли, та вчув Андрій знайомі звуки і слова, й осінив себе хрестом: тут нарешті брав свій початок край, в який Провидіння звеліло Андрієві Первозваному принести Христове благословення.

Перейшов Андрій широким бродом річку й ступив на обійстя крайньої хати, висунутої на залучину до самої води. Стояв у нерішучості, вагаючись – заходити в дім чи ні, та рвався на прив’язі пес, звідомляючи втішним дзявкотом господарів, що гості прибули; врешті хатні двері тихо прочинилися, й на порозі став чоловік у свиті й личаках; був він безбородий і голомозий, тільки шпакувата коса, що виростала з тімені, спадала, закручена за вухом, на плече; за ним вийшла молода чорнява жінка в націленій до неба гостроверхій шапці й кольоровотканій корсетці, – обоє пильно приглядалися до подорожнього, що змучений, зарослий і босий стояв серед подвір’я, спершись на костур, й нічого не просив, тільки спозирав господарів, ніби вгадати хотів, добром чи злом його зустрінуть.