Роман Іваничук - І земля, і зело, і пісня

І далі йшов апостол горі Бористеном до межі світів, і чудно йому було з дива оріянського… А може, то не над Йорданом, а над Россю вибрав колись Господь місце для Едему, а може, на цій землі праотці людства пізнали колись солод гріха первородного? – думав Андрій. – А може, тепер, в сію мить Божої вічності, запримітив Ягве оріянський народ й готує його для великого чуда в майбутньому, а про свій народ забув, розсердившись на гебреїв за гріхи їхні? Можливо, Господь завершив уже свої справи над Йорданом і, викупивши гріхи Ізраїля кров’ю свого Сина, приглянувся до безтурботного молодого народу, в якого щойно розпочався ріст, й ось посилає йому через апостолів ідею єдиного Бога?

Думав Андрій: на півдні старий світ умирає, а тут тільки народжується. Чи варто його тривожити – як же то тяжко бути обраним народом! Але ніщо на світі не зупиняється на грані дитинства, все приходить до своєї зрілості, а зрілість – то трудне випробування. Хай благословить мене Господь вийти разом з цим народом на його Голготу! Прости мені, Ягве, але ж Твої досліди над моїм народом, оглупленим вірою і спонадіянням лише на Твою силу, надто дорого нам оплачуються. Як довго йшли ми з неволі, виригуючи єгипетський хліб, що ним з ласки Твоєї один лише раз нагодував наш народ Йосиф! Яка ж постигне гебреїв іще кара за те, що, заспокоєні вибраністю і марно сподіваючись на Твій абсолютний розум, не зуміли піднятися духом до тієї висоти, щоб зуміти відрізнити злодія від Бога й зважитися вибрати для свого діла не Вараву, а Христа?..

Від хати до хати, від села до села зигзицею шугала вістка про провісника нового Бога, що зійшов на Оріянську землю з небесного Єрусалимського шляху й мандрує на північ до межі світів, позначеної найвищою кручею над устям Десни в Данапр, де земля легко й радісно підноситься до неба, а баня небесна благословить зелену україну.

За апостолом гурмою ішли увірувані орії, супроводжуючи Божого посланця до свого храму, щоб жертву данапрівському богу зрів – чейже один Всевишній на землі. Ірани називають його Маздою, гебреї – Єговою, а оріяни – Родом, який послав на землю свого сина Даждьбога достоту, як Ягве Ісуса. Йшли збентежені оріяни за апостолом до кручі, в підніжжі якої, у Святошинському гаю, стояв головний оріянський храм: хай скаже своє слово волхв Богодан.

Розступилися клени й осокори перед прочанами, які йшли до свого храму в сумнівах і надії: чей не розсердиться Род за те, що увірували в Духа Божого, зісланого колись в образі голуба на Ісуса під час хрещення, – бо й водохресний обряд їм не чужий. Навесні, коли сонце виходить із сузір’я Перуна й народжується на землі вода, весь оріянський люд іде до требищ над священні потоки, щоб змити з себе накип щоденних буднів, який прилип до тіла й душі: втому, злість, чужоложну похіть, ненависть, жадобу помсти, лінивство, байдужість, заздрість – все змиє вода Перуна, якщо ти в щирому покаянні діткнешся троєперстям до своїх грудей.

На огородженій частоколом галявині, що похило збігала до священного струмка, оточив жертовний камінь чотиристінний без покрівлі храм з відкритими трьома брамами. За каменем, у глибині храму, стояв високий дерев’яний ідол бога Рода з повним вина рогом у витягнутій руці, а біля його стіп лежали на землі плуг, сідло і меч. Ідол мав три обличчя, що створювали єдиний образ Рода, а тулуб його ділився на дві частини: вгорі витали люди, які заселюють Оріяну, а внизу панував підземний світ, на якому держиться земне життя.

Андрій приглянувся до найнижчого зображення: то стояв на колінах скотій бог Велес, якого Род скинув у підземелля за те, що дав він людям Оріянського краю надмір молока й меду, посіявши цим серед народу найтяжчий гріх – лінивство; та все-таки щедрий бог достатку не покинув людей: ось тримає він у руках над головою землю у вигляді клаптика дерну – вічно тримає й клянеться, що це його україна, що укроїв він людям рівно стільки землі, скільки вони можуть захистити мечем; Велес присягає, що завжди буде її утримувати – всю україну Оріяну, а якщо лже, то хай земля його покриє.

Так пояснював Андрієві волхв Богодан.

«Велес двигає на собі життя, а Род благословить, бо ні один не є сильніший від іншого, бо обидва опікуються людьми. Це наша триєдиність – Бог, громада і україна, тому ми свято вшановуємо священне число: тричі благословляємо своїх дітей, тричі цілуємося при зустрічі, тричі спльовуємо проти злих сил і тричі піднімаємо труну з покійником».

Думав Андрій Первозваний про незбагненну спільність між народами, віддаленими один від одного на тьми-тьмущі стадій, – в засадах релігій і в щоденному побуті… Водохрещення, троєперстість, триєдиність, а ще довгий до п’ят, як у юдейських первосвященників, блакитний подир на жерцеві… А може, Ісус уже колись й сюди приходив?