Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 1

Нешерет давно уже звик до того, що Твердохліб слухає-слухає, а як щось йому не сподобається, то вдає, ніби й не чув. Тому він знову поліз до кишені – за пакетом.

– Не треба! – поморщився Твердохліб, і його неголене, пожмакане обличчя знову насупилось. – Добре вам! – сказав раптом він, і щось аж неприязне ворухнулося в його зеленкуватих очах. – Живете в колгоспі за пазухою. Посівна, хлібоздача – все це вас не обходить. Написав дві-три довідки, стукнув печаткою – та й уся робота.

– А позика? – заперечив трохи ображений Нешерет.

– Що позика?.. За позику з мене не менше питають, аніж із вас… Отак з ранку до ночі й крутишся, як білка в колесі… Поміняємось, може, роботами?.. Га?..

– Воно б то можна, – хитренько погодився Нешерет. – Тіки хто ж нас захоче міняти?.. Що я проти вас, натурально?.. За вами колгосп як за кам’яною стіною… І обратно ж, ви сильно партєйний…

– А ви хіба поза партією?

– Чого ж, і я в партії… Тіки чиї козирі сильніші?.. Воно хоть і книжечки у нас мов би однакові, і паліурки червоні, а покладіть їх рядком?.. Ваша всі козирі битиме, а моя так: разок походити…

– Плетете ви казна-що! – обірвав Твердохліб. – Та що ж нам із тими підводами робити?

– Я думаю так: виділяти.

– Ну, гаразд: дзвоніть до району. Післязавтра й пошлемо.

Нешерет, радий, що халепа – з плечей, більше й не засиджувався. Виходячи тільки й сказав:

– І я, мабуть, до району поїду.

– Викликають?

– Пакет одвезу, будь він неладний! Уночі сто разів проснуся та все під подушку рукою: чи на місці? То вам нічого в районі не треба?

Твердохліб відповів, що нічого. Іншим разом обов’язково щось би придумав: у райком зайти чи в райземвідділ, зараз же на район був сердитий. Мало того, що не дали вантажну машину (Упораєшся й так, нам інших треба витягати з прориву!), так ще й підводи вимагають. А не вивезе вчасно буряки – із кого питатимуть? Навісять догану, як обротьку на шию – носи й не мекай!..

Посидів, посидів, соваючи безцільно чорнильницею (чорнильниця важка, мармурова, придбали її з нагоди переїзду до нового приміщення, але ще жодного разу не заливали чорнилом: приловчилися гасити недокурки). Пригадав, що викликав комірника: милити шию. В коморах мишви позаводилося – підлога ворушиться. Заступник поскаржився, що зауважив комірникові – зерно ж їдять, а той цапки: «А я що – кіт, щоб за ними ганятися?» – «Хоч ви йому скажіть, Володимире Васильовичу, бо так розсобачився, що вже й влади над собою не знає!» – «Поклич на третю до кабінету, – наказав Твердохліб. – Я йому дам: в зубах кожну мишу до контори приноситиме!» Збирався тепер пригрозити, що вижене з роботи, та після зустрічі з Нешеретом не хотілося нікого й бачити. Роздратування, викликане розпорядженням з району, не згасло, – каламутно осіло в грудях. І просторий кабінет з двома великими вікнами, з високою стелею та великим столом, і кольорові плакати по стінах – все це не тішило зараз Твердохліба, а лише дратувало. Він звівся, нап’яв поглибше картуз, вийшов із кабінету.

У другій кімнаті, де сиділи рахівник і бухгалтер, вже чекав комірник: говорив щось до бухгалтера, скаржився, мабуть, на заступника. Бухгалтер слухав його у піввуха: він підбивав остаточно, скільки здано державі зерна, балаканина комірникова йому заважала, але він не наважувався сказати, щоб той замовкнув, а лише притакував, добре не знаючи й сам, чому він притакує. Побачивши Твердохліба, комірник зірвався на ноги, бухгалтер же ще нижче схилився над паперами, а рахівник енергійно заклацав на рахівниці. Твердохліб зупинився коло бухгалтера: хотів сказати, щоб виписав на ті п’ять підвод фураж, та одразу ж вирішив, що скаже пізніше. Повернувся, пішов із контори.

Комірник бічком-бічком та за ним.

– Ви мене кликали, Володимире Васильовичу?

Твердохліб у його бік навіть не глянув.

– То мені, мо’, пізніше зайти?

Твердохліб мов і не чув. Наче й не стояла поруч людина – так щось, місце пусте. Повернувся до стайні, гукнув їздового Якима. Той, ще сердитий на Твердохліба, не вибіг на оклик, а лише виставив голову.

– Запрягай!

Колись, на початку головування, мотався Твердохліб на двох на своїх. Де пішаницею, де на попутній підводі – встигав протягом дня побувати усюди. Прибивався додому опівночі – хоч у перевесло в’яжи. Їв не їв – падав одразу ж у ліжко, одкидав натоптані ноги. Почорнів, схуд, як гончак, і Маруся не встигала вшивати штани, що метлялися на всохлій сідниці, як обвисла ганчірка.

– Ти хоч би себе пожалів! – плакалася Володьчина жінка. – Перевівся на мощі – страшно й глянути!