Анатолій Дімаров - Біль і гнів. Книга 1

Надворі стояла ота благословенна пора, коли вже не літо, але ще й не осінь… Ні, таки уже осінь, бо й обжалися, й обмолотились, і виконали першу заповідь перед державою… Але осінь ще не ота: запнута хмарами, прибита мжичкою, пронизана сирістю, а ясна, чиста і свіжа, як молоденька хазяєчка, якій все в новинку, все наче забавка. Вона усміхалася людям такими ласкавими днями, що не можна було не замилуватись нею, і люди, одриваючись од щоденної праці своєї, мимоволі на неї задивлялися – і яснішали обличчя, і лагіднішали очі. Один тільки Нешерет не помічав нічого, а тримаючись руками за кишеню, де лежав пакет із п’ятьма сургучевими печатками, пиляв до контори колгоспу. На ньому було все те ж празникове галіфе і хромові чоботи, хоч сьогодні не пахло святом і всі довкола ходили в буденному. Але з десяток років тому, коли Нешерет лише починав головувати, в село навідався голова райради Путько та й застукав його у вилинялій сорочці, в полотняних штанях, ще й босоніж:

– Старцювати зібрався? – з притиском наказав: – Ти мені той… Щоб я більше тебе в оцьому не бачив! На носі собі зарубай: ти тепер не хто-небудь, а представник радянської влади… То ж і ходи… соответственно…

З тієї пори тарасівці вже не бачили босих ніг свого голови, і полотняного, домотканого одягу. Нап’явши празникове, Нешерет вже із нього не вилазив, а пізніше розжився і на галіфе та хромові чоботи.

Спершу почувався незручно, згодом так звикнув, що без хромових чобіт вже не міг і кроку ступити. До того ж іще одну, зовсім уже несподівану вигоду принесло йому святкове вбрання: жінку Настю, яка досі ганяла його, мов солоного зайця, наче підмінили. Все її єство, виховане на заощадливості та бережливості, на побожному ставленні до нового вбрання, яке уже як надів, то ні повернись у ньому, ні тернись, – вся її хазяйновита натура повставала проти того, щоб людина, одіта в празникове, та виконувала чорну буденну роботу. Вона не те що бачити – уявити собі не могла чоловіка в синьому галіфе (по тридцять карбованців метр набору!) з лопатою чи сокирою в руках. Або в нових хромових чоботях – і з вилами у гнояці. І потроху-потроху вся ота робота лягла на її плечі, а згодом і на синів, як попідростали; сам же їх тато, ледь розплющивши очі, ускакував мерщій у галіфе, і жодна трясця не могла б його витіпати з отієї рятівної одежини.

То ж Петро Нешерет звично вимахував у галіфе по дорозі до контори колгоспу і все сушив собі голову, для якої лихої години знадобилися районові підводи з їздовими. Спершу подумав, що для будівництва нової дороги, було вже таке, та одразу ж відкинув цей здогад. Адже тоді повідомили б не пакетом, а подзвонили, та й наказали виділити підводи на дві доби. Всього на дві доби, а це ж на два тижні.

Твердохліб теж не міг здогадатись, для чого. Прочитавши таємний отой папірець, роздратовано мовив:

– Знайшли ж коли вимагати підводи!

Нешерет лише зітхнув, безпорадно розвів руками.

– А буряки чим я буду вивозити? – продовжував тим часом Твердохліб. Жбурнув на стіл папірець, грюкнув шухлядою. – Тільки те й знають, що дай та дай… От візьму та й не дам!..

Нешерет підхопив папірець, дбайливо склав, заховав до конверта. Всім своїм виглядом показував, що він поділяє гнів Твердохліба, але що ж поробиш, як ізверху наказують! Хочеш не хочеш – виконуй. Тож він лише зітхав та покивував співчутливо головою на гнівні тиради Твердохліба.

– Не знаєте, для чого? – вже трохи спокійніше запитав Твердохліб.

– Та ж не написано… Сказано тіки: на два тижні…

– На два тижні! – знову завівся Твердохліб. – Легко їм тими тижнями розкидатися! А буряки хто – Пушкін возитиме?

Твердохліб звівся з-за столу, сердито пхнув кулаком у вікно. Віконниці одчинилися так, що ледь шибки не повилітали, разом із свіжим, аж солодким повітрям до кімнати хлюпнуло гомоном із колгоспного двору: людські голоси, дзвін заліза у кузні, нутряний рев бугая, що його недавно купили і ще не пускали в череду.

– Не звикне? – поцікавився Нешерет.

Твердохліб не відповів. Висунувся у вікно, сердито закричав:

– Якиме, ти що ото робиш?

– А що? – донісся голос невидимого Нешеретові Якима.

– Зерно розсипаєш! – гримнув Твердохліб.

– А знайдіть хоть зернину!

– А я кажу: розсипаєш! – ще більше розгнівався Твердохліб. – Oт оштрафую на п’ять трудоднів – враз ті зернини побачиш!

Яким щось відповів – уже тихіше. «Поговори мені, поговори!» – кинув йому Твердохліб та й знову сів до столу.

– Так що вони хочуть?