Деякий час дядьки сиділи мовчки: хто цигарку нову лаштував, а хто поліз до кишені за насінням, насмаженим заради неділі. А потім знову загомоніли: про се та про те. Розмовлятимуть отак аж до обіду, поки якесь із дітей, послане матір’ю, підійде бочком та й замре, роздивляючись свої «курчатами» всіяні ноги.
– Тобі, Грицю, чого? – запита його батько.
– Мати казали, щоб ви обідать ішли, – скаже, соромлячись, Гриць.
Отоді й стануть розходитись потихеньку дядьки. Поволеньки, аж неохоче: не встигли посидіти, а півдня уже й збігло. Отак і життя. Крутишся, вертишся, та й не зчуєшся, як і до могили підеш. І куди воно отой час летить? Котиться, мов із гірки…
Дехто попрямує додому, а дехто й на крамницю оком накине. Та й скаже до кума здивовано:
– Ти диви, одчинена! – мов би вона у неділю мала бути зачиненою.
– А таки й справді одчинена! – своєю чергою здивується кум. – Mo’, що привезли?.. Крамнину, альбо й на чоботи…
– А у вас хіба немає чобіт?
– Та катма ж… На халяви доп’яв, а на передки немає. Хоч розіпнись – не дістанеш!
– І куди воно шкіра дівається?.. То, мо’, куме, заглянемо?
– Та мона й заглянути… Чого ж не заглянути, як одчинено.
Зайдуть. Постоять, роздивляючись вивчені на пам’ять полиці. Запитають у крамаря, чи не привіз на передки. Не дуже й засмутяться, коли той відповість, що раз на полицях немає, то не привіз, нащо його й питати!
– Ото, вже й спитати не можна!
– А не можна! Думаєте, не знаю, чого питаєте?
– А чого?
– Кожне про те тільки й дума, що крамар щось під прилавок приховує, своїм з-під поли роздає. Подивилися б краще, що крамареві на базі дають!
– Та ми хіба що… Ми просто так… От кум без чобіт, то ми й поцікавились.
– Ото ж то й воно, що просто так… Один просто так, другий просто так – до вечора й дихати не захочеш!
Куми вже й замовкнуть. Помнуться, потруться та й куплять півлітру. Бо раз уже зайшли та людині голову морочили, то воно якось і незручно з порожніми руками покидати крамницю. Невдобно.
І вже по дорозі додому запитає кум кума:
– І чого б ото крамареві казитися?
– Не було б чого, то й не казився б.
– І то правда.
Отак по одному, по двоє та й розійдуться по хатах. Та й сядуть до столу. Хто із чаркою, а хто й без чарки. Як сів Іван Приходько. Що іншого разу й хильнув би, а сьогодні про чарку й заїкатись боїться: прошпетився перед Федорою. А вона, бісова жінка, ще й доливає за шкіру окропом:
– Кишкунця вже провідував?
І анахтемські діти, що обліпили стіл, хто в кулак, хто в рукав: чмих-чмих із тата дурного.
Не витримав – поліз із-за столу.
– Тату, куди ж ви?
Це – старший, Микола. Вимахав – вищий од тата. Минулої неділі збирався на ярмарок – купувати кабанчика, а Іван його й не пустив: ану ж, привезе не такого як слід. Загодованого або, не доведи Господи, кишкунця. Вирішив їхати сам…
Краще й не їздив би!
– Мамо, а чого тато не обідають?
Це найменший. Не розуміє нічого чи теж із батька кепкує? В людей діти як діти, а ці так і зирять, як би рідного тата на кпини узяти.
– Їжте, не зважайте на тата! – сердито Федора. – Тато за кишкунцем душу сушить.
Іван за картуз та з хати. І вже, вибігаючи в сіни, почув, як найменший спитав:
– Тато до кишкунця побігли?
А горіли б ви із своїм кишкунцем!
І то ж кажіть після цього, що немає нечистої сили на світі! Він же, Іван, можна сказати, на свинях зуби проїв, вік звікував поміж ними. То щоб йому не розібратися, що й до чого. А от же підлізла нечиста сила під руку, ввела в оману! Вибирав кабанчика, з усіх боків обмацував, до реберця добирався до кожного, Христом-Богом міг би заприсягтися: обійдіть увесь ярмарок – не знайдете кращого, а приніс на підводу – сусід і очі витріщив:
– Здоров був, Іване; а нащо тобі кишкунець?
І тут наче полуда спала з Іванових очей: кишкунець! Та такий, що й додивлятись не треба!
Кинувся нещасний Іван шукати дядька, що йому нечисту силу підсунув, а того й слід прохолов. Так і поїхав додому з підкидьком. Вже перед Тарасівкою сусід, який всю дорогу мовчав, повернув до зажуреного Івана вусате обличчя:
– Ото, Іване, як зайдете у двір, то гукніть одразу Миколу: «Оце бачиш, сину, який кишкунець. Пів ярмарку оббігав, поки дістав…»
Іван мов води в рота набрав. Знав: сміятиметься із нього тепер уся Тарасівка. Помре, забудуть, де він і лежатиме, а кишкунця пам’ятатимуть.
І не витримав Іван: добравшись додому, пожбурив анахтемську тварюку в саж, а сам зашився на город, поміж огудиння. Дістав пляшку «Московської», що віз обмити покупку, та й став запечалену душу кропити. Хилив із пляшки, заїдав огірками, слухав, як його на всі боки батькує Федора. Встигла, видать, заглянути до сажу, роздивитись, який подарунок привіз їй Іван. Слухав і скрушно хитав головою: «Ти, Федоро, хоч кричиш… тобі легше, Федоро… А я мовчу… Мовчу, Федоро, мовчу…»
Читать дальше