– А хіба раніш посух не було?
– Були, та не такі.
Скаже, як припечата. І молодшому лишається хіба що знизати плечима та прикусити язика. Бо почнеш сперечатися, неодмінно почуєш:
– І що б воно ото знало! Сиділо б уже та мовчало!
Тож молодший замовкає завбачливо, і так цікаво розпочата розмова гасне, мов вогонь без соломи.
Натомість заводиться інша:
– Не чували: солому скоро даватимуть?
– А тобі спати ні на чому?
– Мені то є, а от корові немає… Жінка вже й голову проїла: діставай солому де хочеш!
– Передай своїй жінці, щоб лаштувала корові перину.
– А то чому?
– Бо розпорядження таке вийшло: хочеш соломи – увесь гній на колгоспне поле одвези.
– А на город?
– А на город, то вже як хоч… То вже хоч з-під себе носи…
– Та що ти його умовляєш? – втручається інший. – Як Твердохліб роз’яснив?.. Тому, хто працює чесно в колгоспі, город зовсім непотрібен. Той із колгоспу все матиме.
– Батькові своєму розкажи! – вже сердиться перший. – Ти багато минулого року огірків із колгоспу приніс? А помідорів, цибулі?..
– Та я хіба що… То Твердохліб так сказав…
А молодший знов не витримує:
– А хіба в колгоспі не можна ті ж огірки сіяти? І помідори, цибулю?
– На голові своїй дурній посій! Я на своєму все літо що захотів, те і вскубнув. Чи на борщ, чи до картоплі… А в колгоспі як поставлять сторожа з пукавкою – принесеш тільки солі в гузні.
– Хо-хо-хо! І солити не треба!
– Смійтесь, смійтесь!.. Ось одберуть городи – будете городину восени тіки й нюхати. На трудодень по цибулині!
– Та хто у вас одрізатиме! Хтось ляпнув, а ви уже в крик.
І ця розмова пригасла. Той, хто питав про солому, не хотів далі й заводитись. Сидів насуплений, смалив люто цигарку. Накуриться, аж очі пожовкнуть. Прийде потім додому – хоч святих із хати винось.
– Та чи тебе, чоловіче, у пеклі смалили?.. Так просмердівсь тютюнищем, що й дихати нічим!
Не скаже нічого. Мовчки посуне за стіл і вже звідти охриплим од курива голосом:
– Сип, що є їсти.
Возитиме ложкою, не помічаючи, що він і їсть. Бо думками – все довкола соломи. І корівчини, якій підстилку хоч із чуприни наскубуй. І того он городу, що поза хатою до левади спускається. Що його за останні роки навчився крізь пальці просіювати. Жодна бур’янина щоб не проклюнулась. Що його і гнійком, і збереженим попелом. Навіть курячим послідом, про який колись порядний хазяїн і слухати не став би. А воно виходить, що й надаремно. Бо там, де отим чортовинням посиплеш, пре, як із води. Гарбузи отакенні, хоч бери та коти!
А теперечки що воно буде? Якщо отой правду сказав та городи одріжуть?
Прикидатиме і так і сяк. Бо якщо колись до городу не навертався з весни аж до осені (весною зорав – та й сади собі, жінко, що тобі в голову збреде, – не город нас годує, а поле); якщо раніше хазяїна і навернути за хату впродовж літа не можна було; якщо колись вважалося, що городина – справа суто жіноча, – то зараз дядько «повернувся лицем до городу», як написала одного разу районна газета. Маючи, звісно, на увазі не передового колгоспника, а відсталого, несвідомого, який не встиг позбутися дрібновласницьких нахилів. І як його, того несвідомого, як його не турили від отієї індивідуальної власності, як не обрізали її та не обкладали податками, він чіплявся за останній клаптик власної земельки з такою затятістю, що і в гонителів його часом опускалися руки. Вони просто не могли зрозуміти, що якомусь Петрові чи Свиридові важить не тільки те, що він збере з городу, а насамперед те, що він хоч тут може відвести знудьговану за непідкомандним господарюванням душу: садити що хочеш, сіяти де хочеш, де тобі самому здається найкраще. І доки там десь кричали про остаточне відмирання дрібновласницьких нахилів, доки писали, що треба зовсім передати присадибні ділянки колгоспам, бо люди, мовляв, самі од них відмовляються, дядько недосипав, недоїдав, а, повернувшись із колгоспного поля, товкся та й товкся на своєму городі…
Докуривши цигарку, Іван брався нарешті за газети. Починав з міжнародних подій. Про те, що діялося під боком, і без газет можна довідатись. А закордон є закордон, то тільки на карті поряд.
Тож читав спершу повідомлення з Берліна, із ставки фюрера. Потім, що пише про те ж саме Париж, а за Парижем і Лондон. Після кожного повідомлення дядьки обов’язково посперечаються: де правда, а де брехня. Одні ставали за німця, інші – за француза чи англійця. Врешті доходили згоди, що брешуть і ті, й ті.
– Ось послухайте, які німець на Англію бонби скидає, – гортав тим часом газету Йван. – Десять тонн одна бонба!
Читать дальше